Знай наших. Футбол у XIX і XX століттях

9 березня 2017, 14:40
На рубежі XIX і XX століть українці міцно захворіли футболом, "заразившись" від англійців

Французский бульвар, 20 жовтня 1913 року. Одеса. Фінал другого чемпіонату Російської імперії з футболу. Зустрічаються команди Петербурга й Одеси. На шляху до фіналу одесити знесли сусідів з Миколаєва (3:2) та Херсона (10:0). Останнім повалено клуб з Харкова. І цей матч, зіграний 15 жовтня, закінчився перемогою одеситів 2:0, а також невеликим скандалом з переходом на скандал всеросійського масштабу.

Відео дня

На наступний день після півфіналу харківська газета Утро повідомила: "На щастя, не приїхав призначений всеросійським футбольним союзом рефері В. І. Савостьянов, а тому цей матч вважається товариським і буде переграватися в Харкові, ймовірно 20 жовтня". Але це були лише фантазії репортерів. Одесити — у фіналі всеросійської першості. І у себе вдома вони виграють 4:2 у досить сильної пітерської команди.

Після матчу столичні гості звинуватили суперника в порушенні регламенту: мовляв, за одеситів грали кілька англійців. Скаргу почули, і Одесу незаслужено позбавили золота. Її англійські гравці були одеситами, які жили в цьому чудовому місті і чиї батьки в 1870‑х завезли сюди захоплюючу гру в м'яча.

Інфекція цього новомодного виду спорту за лічені роки охопила всю територію нинішньої України — від заходу до сходу, з півдня на північ.

Пустирі та яри перетворилися на численні футбольні арени, на яких аматори і професіонали, студенти і робітники боролися, часом і з кулаками, — з польськими, єврейськими, австро-угорськими командами за престиж України, що відроджувалася з попелу. Одні лише назви перших західноукраїнських клубів — Сокіл-Батько, Україна, Поділля — були яскравим підтвердженням того, що футбол в Україні завжди був більше, ніж футбол.


НАШІ ЗОЛОТІ: Одеські футболісти — ті самі, що розгромили суперників з Петербурга в знаменитому фіналі Всеросійської першості 1913 року
НАШІ ЗОЛОТІ: Одеські футболісти — ті самі, що розгромили суперників з Петербурга в знаменитому фіналі Всеросійської першості 1913 року Фото:

Перлина біля моря

Харківським журналістам було важко пережити перший успіх одеситів. Після перемоги у суперфіналі у всеросійській першості газета Утро 26 жовтня 1913 року написала: “Одесситы победили харьковскую сборную команду, которая была составлена чрезвычайно не­удачно и участвовала в матче, почти не тренировавшись. Достаточно сказать, что в команде не было братьев Виннингов, поддерживавших славу Харькова на междугородных матчах. Кроме того, и Всероссийская футбольная лига неправильно поступила, засчитав матч Харьков—Одесса почему‑то официальным”.

Немає нічого нового під сонцем: як зараз, так і в ті доісторичні часи переможені нарікали на злу іронію долі, упереджене суддівство і сліпоту футбольного начальства. Потім починали перемивати кісточки супернику. Ось як харківське Утро у тому ж матеріалі оцінило перемогу своїх кривдників у фіналі: “20 октября состоялся матч между Одессой и Петербургом. С обеих сторон были мобилизованы лучшие силы. Но петербургские джентльмены встретили в одесситах грубых игроков, которые сбивали их с позиций и мешали правильной пасовке”.

Так в українському футболі стали вимальовуватися перші осі протистоянь. Як вже було сказано, пітерці оскаржили результат фіналу, і одеситів позбавили заслуженої перемоги через участь англійських легіонерів, хоча вони і були жителями Одеси.

Аркадій Рибак, головний редактор видавничого дому Порто-франко (Одеса) і в минулому репортер Советского спорта, завдяки професії батька, який був відомим фотокореспондентом, в юності спілкувався з багатьма очевидцями того славного часу, коли Україна починала серйозно хворіти футболом.

Один з таких істориків футболу — Борис Галицький. Спілкуючись з НВ, Рибак часто посилається на книгу цього дослідника, видану ще в 1969 році. Отже, в кінці XIX століття в Одесі розмістилися великі діаспори, громади, розповідає Рибак. У тому числі англійці. Вони жили тут, працювали, розвивали бізнес. Портове місто надавало широкі можливості. Одесу того часу населяли 600 тис. осіб, з них майже 100 тис.— іноземці. Більше мешканців було тільки в Петербурзі та Москві.

У вільний від заробітку час англійці розважалися кумедною грою. Вони ділилися на дві групи і бігали по полю, азартно копаючи шкіряний м'яч. Коли у когось виходило заштовхати його між двох вертикальних і одної горизонтальної колоди, половина учасників раділи, мов діти в цирку. Дивні вони, ці англійці.

У 1878 році вони об'єдналися в так званий ОБАК — Одеський британський атлетичний клуб. Що, на думку дослідника Бориса Галицького, і варто вважати роком народження професійного футболу в Одесі, та й в усій Російської імперії. У столичний Пітер футбол прийде роком пізніше.

"У ОБАК перебували тільки англійці, які проживають в Одесі,— розповідає Рибак.— Вони грали виключно між собою і з екіпажами британців, які приходили в порт. Гра зацікавила молодь".

Англійці, які мешкали в Одесі грали тільки між собою, так як інших суперників ще не було — ніхто не вмів грати у футбол. Але лють вболівальників і суспільний настрій викликав до новомодної гри палкий інтерес.

У місті стали утворюватися аматорські клуби на базі училищ, заводів і т. д. Але тільки через 30 років після своєї появи в Одесі англійці з ОБАК вперше змагалися з українськими футболістами. Восени 1908‑го відбулася товариська гра між учнями гімназії ім. Юнгмейстера і ОБАК. І, о диво! З рахунком 1:0 перемогли гімназисти. Цей матч став предтечею великого майбутнього українського футболу. Тоді ж в Одесі були зареєстровані Шереметьєвський гурток, Одеський кружок футболу, Спортинг-клуб.

В 1910 році, об'єднавшись з ОБАК, вони створюють лігу, куди серед інших увійшов і клуб німецького товариства Турн-Ферайн. Була ще й грецька команда Вікторія, але через брак коштів вона швидко зійшла з дистанції. Між цими командами в 1911 році пройшла перша першість Одеси.


СТУДЕНТСЬКІ ДЕРБІ: З 1908 року у Львові в регулярні заняття з гімнастики для студентів гімназій були введені спаринги новомодної гри "копаний м'яч"

СТУДЕНТСЬКІ ДЕРБІ: З 1908 року у Львові в регулярні заняття з гімнастики для студентів гімназій були введені спаринги новомодної гри "копаний м'яч" Фото:


Гра мільйонів

Футбольна лихоманка стрімко проникала в най, здавалося, консервативніші верстви суспільства. 29 вересня 1913‑го газета Придніпровскій край (Катеринослав, нині — Дніпро) пише: "На площадке общества Сокол состоялся футбольный матч между духовной семинарией и 1‑й классической гимназией. Команда духовной семинарии, организовавшаяся только две недели назад, выиграла у гимназистов с результатом 2:1”.

Тоді ж видання повідомило про матч двох місцевих команд, в якому вболівальників зацікавив "гольман-сокіл Чорний". Гольман — це воротар. "По окончании игры присутствовавшими были устроены шумные овации по адресу гольмана г. Черного”,— повідомляють перші футбольні журналісти України. За лічені десятиліття футбол якщо і не став грою мільйонів, але вже точно претендував на те, щоб от-от таким стати. Футболісти були не менш відомі, ніж артисти, політики і зірки популярного тоді цирку. Їхні імена миготіли в газетних хроніках.

Денис Мандзюк, дослідник історії західноукраїнського футболу, розповідає: практично в кожному номері газет публікували матеріали про одну з команд і про кожного футболіста. "Ось цей після матчів грає на скрипці, він ще не одружився, хоче стати священиком, але, можливо, його не відпустять",— цитує по пам'яті Мандзюк одну з публікацій.

На зорі XX століття професійні футбольні клуби проросли по всьому півдню країни. В Запоріжжі (Олександрівську) завдяки матросам, які "заразилися" грою в портах Херсона і Миколаєва, вже кипіли пристрасті внутрішньої першості. Потім турніри вийшли за межі міських. 28 квітня 1914 року харківське Утро повідомляє: “Вчера на площадке С. Ф. К. между лучшей командой гор. Киева Славия и хозяевами площадки состоялся чрезвычайно интересный товарищеский футбольный матч, привлекший массу публики. Гельфериховцы сыграли 7:4 в пользу Харькова”. І все ж найбільш пристрасні поєдинки відбувалися в тій частині України, яка перебувала під контролем Австро-Угорської імперії.

ГРОЗА АВТОРИТЕТОВ: Накануне Первой мировой войны во Львове, который тогда находился под протекторатом Австро-Венгрии, была сформирована команда Украина. Ее тренировал Петр Франко (на фото слева), сын великого украинского писателя

ГРОЗА АВТОРИТЕТОВ: Накануне Первой мировой войны во Львове, который тогда находился под протекторатом Австро-Венгрии, была сформирована команда Украина. Ее тренировал Петр Франко (на фото слева), сын великого украинского писателя Фото:

Західний фронт

14 лютого український кореспондент журналу Країна і Газети по‑українськи Денис Мандзюк презентував у Києві книгу Копаний м'яч. Коротка історія українського футболу в Галичині 1909-1944. Це дивовижна за своїм змістом праця з безліччю ілюстрацій і фотографій з особистих архівів галичан.

Під час презентації своєї роботи Мандзюк роз'яснив, що на початку XX століття, коли гра, що набирала популярність, увійшла в життя українців, англійське слово football (foot — нога, ball — м'яч) ще не було настільки поширеним. І тому галичани вирішили давати заморським новинкам свої назви. Волейбол іменувався відбиванка, баскетбол — кошиківка, хокей — гаківка, оскільки гравці ганяли шайбу ключками, схожими на гачки.

Футбол отримав на Галичині назву копаний м'яч (копнути - вдарити). І так цей вид спорту називався тут аж до 1939 року, коли відбулося насильницьке приєднання Західної України до СРСР.

Як і в Одесу, Львів футбол завезли з Англії. Мандзюк згадує у своїй книзі Едмунда Ценара, львівського професора учительської семінарії. У 1889 році він привіз з туманного Альбіону м'яч. А в 1891 році видав польською мовою посібник Гімнастичні гри шкільної молоді. Тут же коротко виклав правила гри у футбол — і справа пішла. У 1892 році з'явився перший український футбольний клуб Сокіл. Оскільки до цього часу вже існувала польська команда Sokol, українці перейменували свій колектив на Сокіл-Батько.

Футбольні клуби і їхні назви несли смислове національне забарвлення. Лехія, яка з'явилася на початку XX століття, була названа на честь легендарного вождя полян, засновника Польщі — Леха. З часом з'явився ФК Погань — так називався герб Великого князівства Литовського. У 1908 році єврейська діаспора Львова заснувала команду Хасмонея, названу так на честь іудейської династії, яка жила у ІІ столітті до н. е.

Іншими словами, у Львові та його околицях у футбол почали вкладати не тільки спортивний інтерес, але також елемент національної самосвідомості. Мандзюк у своїй книзі пише, що перемоги над польськими та єврейськими командами піднімали дух українців. Також важливими були перемоги в матчах проти клубів з Чернівців. Вони сприймалися як клуби з близького зарубіжжя, оскільки перебували під юрисдикцією Румунії.

Не обходилося і без міжетнічних кулачних зіткнень. Одне з них сталося 28 травня 1911 року у Тернополі, в матчі Поділля—Креси. Вже в першому таймі українці вели 2:0. Польським футболістам цей сценарій розвитку подій не сподобався, почалися суперечки з суддею. Той кинув свисток і відмовився продовжувати гру. Однак гравці Поділля переконали рефері продовжити поєдинок. І дарма.

Сутички між гравцями перейшли в сварку між уболівальниками. А це були поважні професори польської гімназії — поляки й українці. І ось вже мужі науки зчепилися між собою. До них приєдналася інша публіка, і тільки якимось дивом протистояння не закінчилося погромом. Товариський матч таки довелося перервати. Керівництво ФК Поділля на два з половиною роки розірвало будь-які відносини з командою Креси.

У той час футбол, як і сама українська нація, тільки зароджувався на цих землях. Точніше футбол — зароджувався, а українці — відроджувалися. Звідси і дуже хворобливі реакції медіа на переходи гравців в протиборчі клуби. Мандзюк розповідає, що в тогочасній пресі навіть з'явилася рубрика Вилітайте шпаки зі своїх шпаківень. Шпаками тоді називали українських футболістів, які йшли грати в польські клуби. “Ось цей футболіст грав за нашу команду,— цитує по пам'яті Мандзюк одне з повідомлень.— А тепер грає за іншу. І в першій же грі йому зламали два ребра. Так йому і треба".

Футбольні пристрасті не вщухали тут ніколи. Футбольні арени, яких ставало в цій частині України з кожним роком все більше і більше, перетворювалися на арену відносно мирних з'ясувань, хто в домі господар.

У 1914 році до 100‑річного ювілею Тараса Шевченка ФК Сокіл-Батько організував турнір серед українських команд. У фінал вийшли ФК Україна (Львів) і УСК (Львів). Гра мала відбутися 29 червня. Але 28 червня в Сараєво терорист Гаврило Принцип застрелив австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда.

Львівське дербі було перенесено. Перенесено назавжди. У світі спалахнула Перша світова війна. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. На бік сербів стала Росія, і тоді Німеччина оголосила війну їм, а також Бельгії і Франції. Англія оголосила війну Німеччині, а Чорногорія — Австро-Угорщині. В бій вступили Османська імперія і Японія. Футбол теж пішов на війну.

Ось що написав Тарас Франко, син уславленого українського драматурга: "Замість шкіряної кулі пішли в гру сталеві, і багато членів вирушило штопувати московського ворога, що з великою, але слабо вишколеною дружиною пхався штурмувати ворота Західної України".

Не міг тоді Франко-молодший знати, що головні баталії — футбольні і навколофутбольні — українських і московських клубів ще попереду. Свого піку вони досягнуть у другій половині XX століття. Але це вже інша історія — про неї йтиметься в наступних статтях серії Історія становлення українського футболу.

Матеріал опублікований у журналі Новое время №7 від 24 лютого 2017 року

Показати ще новини
Радіо НВ
X