"Держава з ознаками інвалідності". Валерій Сушкевич, лідер українських паралімпійців, розповідає про перемоги попри все

29 жовтня 2016, 17:34
Які мізерні зарплати отримують паралімпійці, що сталося з реабілітаційним центром для інвалідів у Криму та чи заслужено дискваліфікували росіян у Ріо, розповідає голова Національного паралімпійського комітету

Валерій Сушкевич – голова Національного комітету спорту інвалідів України, народний депутат та Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю. З 90-х років він очолює національний паралімпійський рух, спершу як віце-президент, а згодом як президент Комітету.

Відео дня

Сушкевич готує спортсменів з інвалідністю до змагань, зокрема участі у Паралімпіаді. Цьогоріч він супроводжував паралімпійську збірну України в Ріо, де на команду чекав справжній триумф: спортсмени вибороли 41 золоту, 37 срібних та 39 бронзових медалей.

Про різницю у зарплатах олімпійців та паралімпійців, недолугу державну політику по відношенню до спортсменів з інвалідністю, потребу у великому реабілітаційному центрі та бар’єрну для людей з обмеженими можливостями Україну Сушкевич розповідає в інтерв’ю НВ.

- Цього року паралімпійці вразили чималою кількістю медалей, і цей результат – унікальний для України. В чому секрет?

- Вперше Україна взяла участь у Паралімпіаді 1996 року, в Атланті. Зважаючи на те, що на той час ми лише кілька років як були незалежною державою, нам було важко. Бо нас не сприймали як самостійну країну, називали українців Росією. Взявши тоді одну золоту медаль і кілька інших, ми зробили, я вважаю, максимум з того, що могли.

Першу золоту медаль паралімпійці взяли на День Незалежності, 24 серпня – я вважаю це символом. Відтоді ми почали рухатися із шаленою динамікою успіху. Тоді був лише початок розвитку громадянського суспільства у сфері захисту прав людей з інвалідністю, і Національний паралімпійський комітет зібрав багато активних людей, які, маючи таку налаштованість до фізичної боротьби з труднощами, займали відповідну позицію і в суспільстві. Це дало можливість створити нові підходи, нову систему фізичної культури та спорту людей з інвалідністю, яка потім була визнана однією з найкращих у світі.

У світових рейтингах з дефлімпійських видів спорту ми займаємо перше-друге місце

Ми давно вже, не перед Ріо, і не під час Ріо, стали одними з лідерів паралімпійського та дефлімпійського руху в Україні. У світових рейтингах з дефлімпійських видів спорту ми займаємо перше-друге місце. У паралімпійських – третє-четверте. Це – системна робота.

- З якими стереотипами найчастіше доводиться стикатися?

- Розмови про те, що людині з інвалідністю більше ніде розвиватися, окрім як у спорті, і тільки тут він може добитися успіху і визнання у суспільстві. Це, власне, ситуація стереотипу.

Наша система полягає у тому, що ми людині з інвалідністю, яка прийшла у спорт, дали можливість вирватися із соціальної ізоляції через фізичну культуру і спорт.

Є одна молода спортсменка, чию історію я наводжу як приклад. У 2008-му році, на Паралімпіаді в Пекіні, звідки ми теж приїхали із хорошим результатом, підходить дівчинка, 13 років, яка уже займається спортом, і приймає естафету від паралімпійців-призерів, маленький такий, красивий кубок. Це була така традиція, передавати естафету, кубок поколінь. І начебто нічого такого, церемоніальний акт відбувся. Але ця дівчинка сьогодні – герой Ріо, вона видатна спортсменка та срібна призерка з плавання. Це говорить про системність і невипадковість того, що стосується спорту і людей з інвалідністю.

- Під час зустрічі паралімпійців, які прилетіли з Ріо, у аеропорту Бориспіль, ви багато говорили про те, що держава не має забувати про спортсменів з інвалідністю, не має економити на збірній. Чи задоволені ви державною політикою сьогодні?

- На жаль, для державної політики ця тема сьогодні не в пріоритеті.

Перед Пекіном, за три роки до Паралімпіади, команда на чолі з президентом Паралімпійського комітету Китаю приїхала в національний центр у Євпаторії й привезла з собою десять чоловік. Вони почали вивчати Україну, бо Україна мала динаміку. А через три роки запросили мене на відкриття національного центру за 15 км від Пекіну – повний аналог нашого центру. А потім я дізнався, що кілька складових, які були у українській системі, також є і у китайській, підкріплені системним фінансуванням, адмініструванням і так далі. І вони також зробили величезний стрибок у своїх результатах. Це приклад того, як можна працювати і робити цей напрямок пріоритетним.

Проте, і я, і вся паралімпійська команда розуміли, що під час Ріо вся українська спільнота через різні соціальні мережі була об’єднана духом вболівання за українських паралімпійців, за наш український результат. Повідомлення, що приходили до нас, свідчили: в Україні практично не було людини, яка би нас там не підтримувала. А це мова йде про людей, які без ніг, без рук, на візках, з вадами зору, з іншими важкими ураженнями. Люди вперше побачили, що це все – видатні громадяни української держави і що можуть відстояти інтереси нашої держави у світі.

- Ви присвятили перемогу воїнам АТО. Чому?

- Було особливо приємно, коли вони нас підтримували, вели комунікацію в соціальних мережах, писали, що ви там, ми - тут, але ми разом виборюємо українську незалежність. І це була надзвичайно висока оцінка для нас.

Влада є похідною від українського суспільства. Яке суспільство – така і влада. Ми часто лаємо інституції, суб’єктів влади: перших осіб міністерств, відомств, держави, уряду, тощо але спочатку давайте подивимося, які ми. Чи ми такі некорумповані? Чи ми реально працюємо на Україну? І оце «чи ми» - це суттєвий чинник. І якщо люди сьогодні побачили, що є біля трьох мільйонів людей з інвалідністю, і вони можуть робити щось для України, мають рівні права і можливості, то у мене величезне сподівання, що Верховна Рада, Кабмін і Адміністрація Президента побачать і відчують, що треба для цих людей відкрити двері, підійти до них, побачити.

Влада є похідною від українського суспільства. Яке суспільство – така і влада

Сьогодні, на жаль, держава сама має всі ці ознаки, пов’язані з інвалідністю: погано бачить цих людей, погано чує їх, і важко рухається до них, органи руху нашої держави – з ураженнями. Тому, у мене величезні сподівання, що все це пройде після Ріо.

- Які виплати передбачені державою спортсменам з інвалідністю та як вони відрізняються від виплат звичайним спортсменам?

- Так. На мою думку, тут повинні бути рівні права і можливості на це. Питання в іншому. Можна говорити про те, що штатна оплата українського олімпійця і паралімпійця відрізняється. Сьогодні 84% паралімпійських спортсменів у штатних командах оплачуються на півставки.

- Про яку суму йдеться?

- Десь 1.700 грн на місяць – зарплата українського штатного збірника. Безумовно, ті хто отримав медаль на чемпіонаті світу Європи, на Паралімпійських іграх, мають стипендію президента. Ці стипендії високі – 10-12 тис. грн, але це якщо ти здобув медаль. Тобто, до неї треба якось дійти ще. І така стипендія дається на рік, а тоді зникає. Ця мізерна зарплатка – не зарплата, а зарплатка, бо не вистачає фонду, аби виплачувати повну суму, становить величезні складнощі.

Але мені сподобалося, що прем’єр-міністр України, відвідуючи Західний реабілітаційно-спортивний центр, пообіцяв, що спортсмени не отримуватимуть півставки. Та ж сама ситуація і по українських тренерах-паралімпійцях, у них теж півставки.

- Що ви можете сказати про недопущення російської збірної до ігор у Ріо?

- Російську команду не допустили по факту комісії [незалежного експерта Річарда Макларена], що зазначила, що допінг у спорті для Росії став елементом державної політики. І коли мене питають, чи не шкода мені спортсменів, хіба вони винуваті, я кажу, так, мені шкода, бо це неправильно: хлопець на візку, дівчинка на протезі з Російської Федерації. Але рішення було не по відношенню до російських паралімпійців. Там чітко записано, що команда не допускається до змагань тому, що держава Росія своєю політикою у спорті вибрала допінг як засіб здобуття спортивної перемоги. А Паралімпійський комітет і паралімпійці стали заручниками. Вони дискваліфікували Росію як державу, яка втрутилася в цю систему і забезпечила реалізацію своїх спортивних досягнень через допінг.

- Найбільший центр для спортсменів з інвалідністю – у Євпаторії в анексованому Криму. Що з ним зараз?

- Він залишається у власності Національного комітету спорту інвалідів України. Він, як кажуть, виживає. На жаль, центр недоступний, як і Крим, для в’їзду багатьом громадянам України. Ви розумієте, що, по-перше, долетіти, дістатися туди просто неможливо. А по-друге, він працював у режимі, коли за людиною у Євпаторію на реабілітацію слідували українські державні кошти. Держава оплачувала будь-які видатки, які стосувалися людини з інвалідністю, що приїхала в Центр. Вони фінансували реабілітацію або спортивну підготовку. Безумовно, сьогодні кошти дістатися Криму не можуть.

На рік через цей центр проходило понад 5 тис. людей з інвалідністю, громадян України, там також були паралімпійці, дітки з інвалідністю. Тож центр був соціально значимою інституцією для всієї країни. Зараз він у важкому економічному стані, чесно кажучи.

- Чи буде зводитися новий подібний центр? Де це може бути?

- І президент, і прем’єр ідею зведення нового центру підтримали.

Росія своєю політикою у спорті вибрала допінг як засіб здобуття спортивної перемоги

Його варто будувати і робити, бо він поєднує і реабілітаційну, і спортивну складову – паралімпійську і дефлімпійську. Бо такий був у Євпаторії, подібний є у Західній Україні. На першому місці стоїть саме реабілітація людей з інвалідністю, не спортсменів. І тільки 25% займає спорт вищих досягнень. І таке поєднання – головний чинник для роботи таких центрів.

Мені пропонують різні місця. Одне з них – у Західній Україні, зветься між собою «наш Крим», бо там теплий клімат, унікальне озеро. Інші – цілющі озера з лісом, місця біля великих міст, наприклад, у Одеській, Херсонській, Київській областях. Ми їх вивчаємо і готуємося.

- А поки немає єдиного місця, де би тренувалися усі, в кого є необхідність?

- Поки йде така, знаєте, бідова робота у різних спортивних спорудах України, де і на другий поверх на плечах витаскують, і долають бар’єри звичайних спортивних споруд. Я не буду розповідати, з чим ми зіштовхуємося. Ну і плюс – рівень надання реабілітаційних послуг для людини з інвалідністю після того, як зник доступ до центру в Криму, надто низький. Потужність Західного центру – 300 людей одночасно. У Євпаторії це було понад 2 тисячі. Він потужно працював по всіх напрямках, що стосуються реабілітації.

- Говорячи про бар’єри, чи можете розказати, наскільки Україна загалом адаптована до нормального життя в ній людей з інвалідністю?

- Я завжди критикував і буду критикувати цей напрямок, але не можу не сказати, що зрушення є. Чи можна було сподіватися на такий аеропорт Бориспіль, чи аеропорти у Львові та Харкові, які сьогодні є, безбар’єрні, у нас в Україні?

Коли я прилетів у Франкфурт, і там мене обслуговувала німецька служба, то я побачив, що за деякими чинниками вони гірше обслуговують людину на візку, ніж у нашому Борисполі.

Але поряд з цим маємо інше – наприклад, вокзали. Два тижні тому я приїхав на вокзал і сідав у потяг, де платформа була низька, а вагон був високий. І замість підйомника до мене підійшов п’яний вантажник, який зобов’язаний був підняти мене у вагон. Я подивився, а він ледве стоїть на ногах, біля нього – його побратим, такий же в дуб п’яний, і вони збиралися мене піднімати. Я вимусив їх притарабанити підйомник, підняти мене, і потім ще ряд процедур. Я на хвилиночку уявив не себе, а хлопця, який повертається після госпіталю додому. Рани – не зажили, все болить, бо є, скажімо, фантомні болі після ампутації, тощо. І це – абсолютний непорядок. Але, при цьому, є і приклад Інтерсіті. Це просто казка якась – ти під’їжджаєш, виходить чемний стюарт, вилізає пандус, заїжджаєш у вагон, можна навіть заїхати на візку у туалет, бо він адаптований.

Три тижні тому мені дзвонив особисто Віталій Кличко, і казав, що збирається проводити тендер на закупівлю київського трамваю. І питав, чи не можу я приїхати і сказати, що думаю про три варіанти тих трамваїв. А ще рік тому я з паном Кличко воював за закупівлю трамвая, який був бар’єрний – ми з ним воювали, але все таки домоглися закупки трамваїв безбар’єрних. І я дуже радий, що ставлення пана Кличко до цього питання змінилося.

Показати ще новини
Радіо НВ
X