«Моє золото вкрите кривавими подіями». Олена Підгрушна — про Революцію Гідності, важкі наслідки ковіду та подарунок собі на день народження

— Нещодавно українці святкували Різдво. Як ви ставитесь до перенесення свята з 7 січня на 25 грудня?

Я дуже позитивно ставлюсь до цього. Вважаю, що так має бути, бо все ж таки історично на нашій території Різдво святкували 25 грудня.

— У дитинстві ходили колядувати?

У мене дуже рано закінчилося дитинство, бо я з 12 років у спорті. З того часу і припинила ходити колядувати, бо взимку ми постійно були на виїздах. А коли була вдома, то ходила і з вертепом, і з друзями. Дуже класно було. Коли була маленька, то мене відпускали колядувати зі старшими братом і сестрою.

— А не боялись вертепу?

Ні, в нас вони були добрі і лояльні. Навіть, чортики смішні були, а не агресивні і злі. Тому не боялась.

— На Водохреща занурювалися в ополонку?

Ні, ніколи. Я погано реагую на такі екстремальні температури. Також не хотіла зайвий раз ризикувати своїм здоров’ям. Все заради результату у спорті. Я ніколи не була моржем, тому не експериментувала.

— Ви з Тернопільщини, але народилися в Польщі. Колись задумувалися про зміну громадянства?

Я народилась ніби в Польщі, але у військовій частині — це різне. Військова частина територіально була в Польщі, але офіційно це був СРСР. Зараз навіть мої документи про народження знаходяться у Москві, де була приписана частина. А що стосується зміни громадянства, то робити це я ніколи не хотіла, бо дуже люблю Україну

— А, можливо, задумувалися про отримання карти поляка, щоб було легше їздити Шенгенською зоною?

Почала цим цікавитися після початку повномасштабного вторгнення. Мені просто стало цікаво, що до чого. Мені сказали, що, можливо, легше б було отримати якісь пільги і нічого більше. До того ж я військовослужбовець і про виїзди за кордон мови йти не може

— Як біатлон з’явився у вашому житті?

Я вперше побачила біатлон, коли випадково увімкнула телевізор, а там якраз показували змагання за участі Олени Зубрилової. Можливо, це був повтор, бо, наскільки я пам’ятаю, це було вкінці літа або осінню. Тоді Олена прийшла до фінішу другою. Мені дуже сподобався формат змагань, лижі, стрільба, стало цікаво, бо там все швидко змінювалось. Зубрилова піднялась на п'єдестал, я через це подумала, що у нас хороші тренери, тому варто займатися біатлоном. Не знаю, чому я так подумала, бо була лише в п’ятому класі. Згодом вчитель фізкультури набирав людей на секції з біатлону, я пішла, але справжнього біатлону в школі не було, бо ми ж не мали зброї. Нас возили в літні табори, там я з цим видом спорту познайомилася, але повноцінних тренувань не було. А потім я потрапила на спортбазу в Підгороднє, де вже почались планова підготовка, збори, виїзди. І вже з 2000-го року я постійно була не вдома.

— Мали кумирів в дитинстві? Можливо, Зубрилова стала для вас прикладом?

Ні, мене батьки навчили не зациклюватися на комусь, а біатлон не став для мене винятком. Я просто в кожному бачила сильні і слабкі сторони, робила висновки, використовуючи це на свою користь.

— Згодом ви доросли до Олімпіади. Пригадайте атмосферу своїх перших Ігор.

Це було взагалі дуже цікаво. Моя перша Олімпіада була у Ванкувері в Канаді у 2010 році, я тоді була наймолодшою учасницею у збірній. На той час на міжнародному рівні я виступала лише рік чи півтора. Тобто у мене не було ні досвіду, ні якогось накату. На той час мене готували в основному під індивідуальну гонку. Коли ми прилетіли в Канаду, тренери вирішили дати мені шанс. Ми провели контрольне тренування разом з Лілією Вайгіною-Єфремовою, яка була призеркою Олімпійських ігор-2006. Так сталося, що ми фізично були майже на одному рівні, але у мене стрільба була кращою, тому тренери вирішили дати мені можливість стартувати і я пробігла всю програму. Цікаво, що саме на індивідуальній гонці, на яку мене готували, я почувалася найгірше. А загалом всі інші гонки досить непогано пробігла. Звісно, хвилювання було, але я не можу сказати, що я страждала через сильний мандраж, не могла спати і тд. Такого не було, я завжди була досить спокійною. Єдине, що вже перед естафетою сильний мандраж пробивав, але я сама з собою домовлялася: «Маєш пів годинки, можеш похвилюватися, а далі все, забули про гонку, перемикаємося». У такому режимі я провела останню добу перед гонкою. Але, коли стартанула, зрозуміла, що немає часу мандражувати, треба працювати. Досить непогано тоді пробігла.

— Що запам’яталося з атмосфери у селищі?

Перше, що зразу спадає на думку — спортивна форма. Чомусь всі костюми, теплі куртки, все було в чорному кольорі. Лише бігові костюми були синьо-жовті, а все інше — чорне. За два роки підготовки до Олімпіади-2010 цей траурний колір приївся, а на самих Іграх у нас була яскрава і ніжно-блакитно-жовта форма. Ми одягнули цю форму і в нас автоматично настрій піднявся. Не могли натішитись цими яскравими кольорами. Плюс вони дуже синхронізувалися з самими кольорами Олімпійських ігор, селища, плакатів і бордів. Ми влилися в атмосферу повною мірою. Звісно, перші емоції — незабутні. Там була величезна їдальня, яка працювала майже цілодобово, але саме селище було маленьке. Там, здається, лише лижники і біатлоністи жили, його за п’ять хвилин можна було пробігти. Були перевірки акредитації на кожному вході і виході з селища. Можна було вибігти, тебе не перевіряли, а коли ти повертаєшся, то згадуєш, що ти не взяв акредитацію і думаєш, як тобі когось зловити, попросити, щоб передали її. Ось такі курйози в нас були, не часто, але періодично. Були перші сувеніри, все було вперше, але це цікаво, радісно та емоційно. Тоді в мене кар'єра тільки починалася. Я розуміла, що в мене будуть ще не одні такі змагання. Єдиний мінус — те, що ми жили за 150 кілометрів від Ванкувера, тому ні на відкриття, ні на закриття ми не їздили. Біатлонна програма розтягнута на весь період Олімпійських ігор — ми стартували і в перший, і в останній дні. Ванкувер побачили лише з літака.

— Залишились сувеніри з тієї Олімпіади?

Ні, нічого не залишилося. Було екіпірування російської компанії, але з часом навіть його я кудись віддавала, щоб мені нічого не нагадувало про цього виробника.

— У Сочі у 2014 році ви стали олімпійською чемпіонкою. Цікаво, як зараз виглядає ваша нагорода, бо з літніх Ігор-2024 в декого вже облізла?

Якраз недавно я зустрічалася з нашими олімпійцями. Вони мені розповідали, що у декого свіжі медалі вже облізли. Я тоді привезла медаль в якусь спортивну школу. Наші спортсмени подивилися на неї і сказали: «Твоя медаль, якій 10 років, має кращий вигляд, ніж ті, які були завойовані в Парижі-2024». Хоча вона також вже з потертостями і порізами, тому що не стоїть в серванті, я привожу і показую її дітям, щоб вони відчули вагу цієї медалі. Скажімо так, моя медаль дуже добре збереглася, хоча видно, що її вже багато років.

— До самої Олімпіади в Сочі ви готувалися, а потім й виступали під час Революції Гідності. Хтось з ваших родичів був там під час найгарячіших подій?

На той час я була одружена, тоді мій чоловік (Олексій Кайда) жив на Майдані в готелі Україна, брав участь у цих страшних подіях. Я знаю все, що там відбувалося з перших уст, хоча він максимально обмежив мене від всякої негативної інформації, щоб я спокійно могла виступати. Хоча, коли розстріли на Майдані були, то мені максимально важко було, бо він так само був там під кулями, виносив і загиблих, і поранених. Це все важко давалось.

— Тоді ж на Олімпіаду у Сочі приїхав Янукович. Що про нього говорили у збірній?

Нічого. Я навіть не знала, що Янукович був тоді у Сочі. Від вас вперше чую.

— Після повернення в Україну святкували завоювання нагороди?

Ні, нічого не святкували, бо ми завоювали золото наступного дня після розстрілів на Майдані. Воно — траурне і покрите кривавими подіями. Коли ми повернулися в Україну, то нас зустріли уболівальники, принесли мільйон квітів. Мій чоловік на той час ще жив на Майдані, я ці всі букети залишила на меморіалі на Інститутській. Ми так йдемо і кажемо, якщо зараз з цими букетами зайдемо у готель, то скажуть, що ми з меморіалу їх забрали. Тому квіти ми залишили там, але я взяла маленький букет, який мені нагадував про наших уболівальників, які нас зустрічали. А через кілька днів команда полетіла продовжувати сезон, був ще один триместр. Але я не змогла полетіти, бо захворіла, в мене сильний кашель почався, я залишилася вдома. Не святкували завоювання золота по нинішній день.

— Згодом Росія анексувала Крим та вдерлася на Донеччину і Луганщину. Намагалися спілкуватися про це з російськими біатлоністами?

Після анексії Криму і вторгнення на Донбас російська жіноча команда брала участь у змаганнях і ми спілкувалися з ними про це. У них була така позиція — вони казали, що взагалі не знають і не розуміють для чого це робиться. Запитували себе: «Чому наша країна йде в наступ?». Якісь отакі були розмови, але потім ми автоматично дистанціювалися від цієї команди. Тобто вже або взагалі не підіймали теми політики, або спілкування було обмежене до мінімуму.

— Після початку повномасштабної війни намагались стукатись до них?

Там вже не було до кого стукати. Вони вже не виступали, якщо виступали, то під іншими прапорами. За ці 10 років ми фактично не спілкувалися.

— Росіяни ширили фейк, що ви були снайпером в зоні АТО. Тоді ви місяць ходили з охороною. Були напружені чи страшні ситуації пов’язані з цим?

Тоді я взяла охорону тільки через те, що в мене чоловік був нардепом і він хвилювався за мене. А також був момент, коли з’явилася моя адреса реєстрації в інтернеті і соцмережах. От тоді мені дійсно стало страшно. Там якраз жили мої дідусь та бабуся. Я просила маму, казала їй: «Зателефонуй і попередь їх, щоб вони там не відчиняли двері тим, кого не знають». Було страшно за себе і свою сім'ю. Але так, щоб до мене хтось на вулиці підходив або ще щось, то ні, такого не було.

— А коли зрозуміли, що можна відмовитись від охорони?

Пройшов місяць, я розуміла, що нічого не відбувається, все спокійно. До того ж видалила свої сторінки з соцмереж. Далі не було потреби в охороні.

— Далі була Олімпіада-2022, перед якою ви захворіли на Covid-19. Підозрюєте, де могли заразитися?

Мені здається, що мене заразили в Кореї. Тому що до Олімпійських ігор я два роки не хворіла взагалі. У мене не було навіть застуди, але після вакцинації сильно сів мій імунітет. Під час етапів Кубка світу нас постійно тестували — кожних три-чотири дні. Але там скупчення людей, неважливо в приміщенні чи ні, бо, як не крути, ти контактуєш з ручкою, з дверима, повітря теж нікуди не дівається. Жодна маска від корони не рятувала, це всі прекрасно розуміли, але чомусь дуже наполягали на них. Перед вильотом на Ігри наш чоловічий лікар здав позитивний тест і залишився в Україні, а вже на поселення не допустили тренера чоловічої команди. А всю дорогу в автобусі ми сиділи поруч. Через два-три дні захворів мій чоловік, а ще через два дні вже я.

— Партнерки по збірній не ховалися від вас після позитивного тесту?

Тут не стільки тест, я вже сама по собі відчувала, що підхопила вірус. В мене піднялась висока температура, мене ламало. А так, як це Олімпійські ігри, ми жили не п’ятеро в одній кімнаті, хтось один, десь двоє, всі були розділені. Тому нікому ніякої потреби ховатись не було. Тим паче в мене спочатку був негативний тест, але мені вже було погано. Тому ще пару днів я лікувалась в номері, а потім здала позитивний, тоді мене забрали в ізолятор. А там вже не було лікування, а просто була ізоляція. Мені дійсно пощастило, що перші два дні лікар був поруч і міг чимось підтримати організм.

— Що переживали в ізоляції?

Я розуміла, що це вже ледь не кінець моєї кар'єри, що це мої останні Олімпійські ігри. У той період у мене високих результатів не було, але під час підготовки я почала виходити з цієї ями. У перші тренувальні дні я прекрасно себе почувала і була готова боротися. А тут раз і ти сидиш в чотирьох стінах з китайським телебаченням, не маєш права ні вийти, ні прогулятися. Кімната була закрита, був лиш маленький отвір на ланцюжку. Але ні свіжого повітря, коридори тричі на день обробляють хімією. Я розумію, що, навіть, якщо через п’ять днів вийду звідти, то вже нема на що сподіватися. Потім і Даша Блашко потрапила в ізоляцію. Тоді ми молилися, щоб хтось із нас здав негативний тест, аби збірна могла виступити в естафеті, бо двоє з п’яти біатлоністок сиділи на карантині.

— Як організм відреагував на вірус?

Коли я вийшла з ізоляції, то пішла підтримати дівчат, але треба було якомога далі триматися від них і не контактувати, щоб нікого не наражати на небезпеку. Я прийшла на трасу, ні з ким там не обіймалась, не віталась. Але, постоявши півтори-дві години на свіжому повітрі, в мене почалося запаморочення — кисневе отруєння. Це сталося вже в готелі. Наступного дня на тренуванні я каталась лише стрільбищем. Тренер сміявся, казав: «Ти їздиш так, щоб не розсипатися». Це було страшно і дивно, я їздила так, наче в мені хтось по голові чимось постукав. Не було сил, ти просто рука, нога, лижа і палка. Єдине, я стріляла добре, я не знаю чому, вітер, не вітер, я стріляла в нуль. Каталась, пішки ходила і стріляла, більше нічого не могла зробити. Тільки на третій день спробувала трішки прискоритися, це було смішно, тому що темп був трішечки вищий середнього, але я розуміла, що більше не потягну. Коли ми побігли естафету, то польці стало погано і її винесли з траси. Тоді вся команда на мене подивилася і сказали: «Олено, обережно, обережно, не спіши». І вперше в житті, коли я бігла естафету, особливо на фінальному колі, мені кричали не: «Оленко, давай, давай», а «Оленко, своїм темпом, не спіши, спокійно, не спіши». Це було якби і смішно, і боляче, і сумно. Але я зробила максимум з того, що я могла зробити. Було страшно, тому що як тільки я заходила в анаеробний режим, тобто безкисневий, я це чітко відчувала запаморочення. Я розуміла, що в будь-яку хвилину просто можу впасти. Я постійно контролювала цей стан, щоб не заходити в безкисневий режим. Виходить так, що я бігла, думала не про те, як максимально швидко пересуватися, а про те, як дійти до фінішу. Коли ми повернулися в Україну, то почалось повномасштабне вторгнення. Найважчим було те, що ковід вплинув мені на мізки. Мені було важко сформулювати думку, речення і нормально висловитись. Я поки речення закінчу, то вже забула, з чого я починала. Я реально погано думала, як би це зараз смішно не звучало.

— Одразу після вашого повернення почалося повномасштабне вторгнення. Ваш перший чоловік Олексій Кайда зараз на війні. Допомагали йому якось?

Ні, про допомогу він ніколи не просив. Ми просто кілька разів зідзвонилися для психологічної підтримки, а не для фінансової. Про допомогу він ніколи не звертався до мене.

— Як щодо вашого теперішнього чоловіка Івана Білосюка?

Ми вже розлучені. Не хотіла б про це говорити.

— Добре. У вас сьогодні день народження. Який подарунок зробили собі?

Замовила собі один спортивний костюм українського виробника, до речі, харківського. Вони роблять досить цікаві принти з певними значеннями, оберегами, українською символікою. Вони мені дуже подобаються, у них не дуже дешеві речі, тому на день народження вирішила зробити замовлення.

Цікаво, що 38-річна Підгрушна у своїй кар'єрі завоювала 38 нагород на престижних змаганнях. Олена ставала олімпійською чемпіонкою Ігор-2014, чемпіонкою світу 2013 року, також її в активі по п’ять перемог на Кубку світу та чемпіонатах Європи.

Раніше ми писали, що Підручний розповів, біатлоністи якої країни найбільше цікавляться війною в Україні.