У Суперлізі грали Буревій Київщина, Шахтар Сталеві, МСК Дніпро (Черкаси), Покрова АМП та Покрова АМП-2 (обидві зі Львова). А в Першій лізі дебютували такі колективи, як: Вінниця АМП, збірна Дніпро Честь-Незламні (Дніпро та Харків) і Хрестоносці Луцьк. Розподіл на дві групи дав змогу проявити себе як досвідченим, так і новим командам.

За підсумками ігор у Першій лізі перемогли Хрестоносці, а у Суперлізі - Покрова АМП.

Відразу після завершення турніру журналіст NV Олександр Волочан поспілкувався з капітаном команди Буревій Олександром Мальчевським.

Чоловік більшу частину свого життя грав у футбол на аматорському рівні. А у 2022 році приєднався до лав ЗСУ. Згодом брав участь у звільненні Харківщини від окупантів, де отримав важке поранення.

В ексклюзивному інтерв'ю Олександр Мальчевський пригадав неприємні спогади про війну та надихаючу зустріч із гравцями збірної України у Бельгії, а також розповів, як ампфутбол змінив його життя після втрати кінцівки.

— На Весняному кубку Ваша команда двічі програла та зіграла внічию, як оцінюєте результат? Чого не вистачило для перемоги?

По-перше, хочу подякувати Українській асоціації футболу, що розвиває ампфутбол у країні. По-друге, усі колективи додали, рівень піднявся. У нас була найвіковіша команда на цьому турнірі, але я очікував, що покажемо трошки кращий результат.
Недооцінки не було — навпаки, оскільки ми фіналіст Зимового кубку, суперники почали готуватися до матчів із нами набагато ретельніше. Проте проблеми створили собі самі. Тепер будемо працювати над помилками й готуватися до наступних ігор.

— Розкажіть історію заснування команди, хто був ініціатором?

1 червня 2022 року на стадіоні імені Баннікова за ініціативи УАФ відбулося перше тренування. Тоді прийшло четверо людей. В Асоціації хотіли створити національну збірну саме з ветеранів війни — і це вдалося. Я та інші гравці потрапили до команди й поїхали на Лігу націй у 2022-му.

Після повернення регулярно тренувалися. Завдяки особистим зв’язкам і підтримці побратимів долучалися нові хлопці, і кількість гравців поступово зростала. Із цієї групи троє потрапили до складу збірної України та взяли участь на Євро-2024 серед гравців з ампутованими кінцівками.

Увесь час регулярно тренувалися тут в Києві, але тоді це ще не була повноцінна команда — радше група людей, які займалися під керівництвом тренера Дмитра Ржондковського. Уже перед Зимовим кубком оперативно придумали назву, замовили форму й стали командою АМП Київ.

На Зимовому кубку було складно, але ми готувалися та стали віцечемпіонами турніру.

— Чому вирішили змінити назву з АМП Київ на Буревій Київщина?

Після Зимового кубку УАФ запропонувала створити офіційний клуб. Проголосували за варіант назви — Буревій. Ми представляємо київський регіон, тому обрали символом лелеку — це відсилка до того, що коли виїжджаєш із Києва й проїжджаєш селами, всюди можна побачити гнізда лелек.

— У березні Ви були капітаном тоді ще новоствореної збірної Ліги дужих та допомогли здобути перемогу над бельгійцями (1:0). Поділіться враженнями від історичного матчу?

Це дуже крута ініціатива від УАФ. У збірній грали саме військові, які ось-ось прийшли в ампфутбол. Більше досвіду було, по-суті, лише в мене та іншого гравця збірної Макса Безерука. Неймовірні враження від поїздки. Все було організовано на високому рівні.

— Перед грою Вашої команди на підопічних Сергія Реброва також очікував важливий матч проти Бельгії. Незважаючи на це, вони навіть знайшли час, щоб поспілкуватися з гравцями збірної Ліги дужих. Як пройшла ця зустріч?

Відчувалася гарна підтримка, спілкувалися з ними. Хлопці були дуже відкриті, умовно, якщо ти щось запитаєш, то ніхто тобі не відмовить. Взяли автографи, сфотографувалися.

— Цікаво, яке було ставлення бельгійців до української команди на полі та поза ним. Питали щось про війну, якщо спілкувалися?

До речі, там цікава вийшла ситуація. Дружина одного з гравців команди суперника — росіянка. Раніше під час чемпіонату Європи від неї чули деякі неоднозначні заяви. Зараз вона теж емоційно вболівала, але після нашої перемоги в матчі — вже мовчала.

Загалом ми вже тричі обіграли збірну Бельгії. Уперше перемогли в межах Ліги націй (2:1), удруге на Євро (3:1). І третя гра у цьому році завершилася також на нашу користь (1:0).

— Як почався Ваш шлях у війську, раніше була якась відповідна підготовка?

Після того, як Росія розпочала повномасштабну війну я долучився до війська, служив в Окремій президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького. Коли прибув до частини, нас забезпечили всім необхідним, пройшли базовий курс навчання. Потім мене та інших моїх побратимів відправили на Харківщину для виконання бойових завдань.

Свого часу я проходив строкову службу. Батько з дитинства прищепив мені любов до полювання. У мене була власна зброя, тож певний досвід я мав. Загалом тоді підготовка була досить хаотичною. Фізично був більш-менш готовий, але, як то кажуть, не важливо, як стріляєш — все вирішує артилерія.

— Наскільки складно тоді було на Вашому напрямку?

Ситуація не була вкрай складною. Ми звільняли територію, рухалися вперед. Безпосередньо наша група працювала по ворожій техніці. Іноді вдавалося закріпитися, але через колосальну різницю у співвідношенні артилерійських снарядів ворог просто знищував наші позиції.

— Як отримали поранення?

На Харківщині моя група працювала по важкій техніці ворога. Потім мали закріпитися на позиції, але розпочався мінометний обстріл по нас. Буквально перший снаряд, який прилетів, якраз і відірвав мені ногу. Просто — бах. Дивлюся: одна нога ціла, а інша, на жаль, — ні. На одній нозі пострибав в окоп. Побратим допоміг накласти турнікет.

Хлопці відтягували мене під вогнем. Евакуація тривала майже шість годин — під постійними обстрілами, тому ніхто не міг під'їхати, щоб мене забрати. Спочатку просто волочили через посадку. Потім поклали на якусь драбину, зробили імпровізовані ноші — так і несли. Було важко, адже я мав поранення обох кінцівок: одна була повністю втрачена, інша — сильно знівечена.

Та все ж мене витягнули. Лікарі надали першу допомогу. Я тоді дивився на ноги й думав: Оця — ціла, а друга… Бачив, що її фактично немає. І якось одразу прийняв: сталося — значить сталося. Це війна.

— Що робили після того, як отримали поранення?

Насправді багато чого не змінилося. Я працюю за комп’ютером, тому повернувся на свою посаду. Батьки спочатку не знали про моє поранення — я повідомив їм про це вже тоді, коли приїхав додому з протезом.

Єдине, що з мого життя зникло — футбол. Це було не просто хобі, а частина мого життя. Я серйозно цим займався, виділяв час: два тренування на тиждень, плюс ігри на вихідних.

Після поранення я думав, що це кінець. Просто усвідомив, що футболу більше не буде…

— Однак потім у Вашому житті з’явився ампфутбол. Як уперше дізналися про цей вид спорту?

У мене була ціль — повернутися до нормального життя, щоб не бути тягарем для своєї родини. Я навіть не знав, що існує такий вид спорту. Не мав жодного уявлення про ампфутбол.

Коли побачив оголошення про створення команди, яка згодом стала фундаментом збірної з ампфутболу, дуже довго вагався. Але одного дня дружина просто зібрала мені речі й сказала: Давай, їдь на тренування. Я поїхав. Мені сподобалося. Відтоді не пропустив жодного тренування.

Зараз я вже не просто гравець — ще й допомагаю команді як тренер. І це, чесно кажучи, навіть важче. Те, що колись було хобі, тепер стало майже роботою. Уже навіть задумуюсь: може, варто завершити кар'єру гравця і зосередитися лише на тренерстві (посміхається).

— Ампфутбол в Україні нині стрімко розвивається. Яке майбутнє в цього адаптивного виду спорту?

Спочатку все починалося просто як реабілітація, а зараз — це вже справжній спорт. Тепер, наприклад, ветеран війни може не просто займатися спортом чи грати на милицях — він має шанс представляти країну на міжнародній арені у складі збірної України з ампфутболу.

Запуск чемпіонату та створення нових ампфутбольних команд підвищать рівень нашої національної збірної. Крім того, представник України зможе виступати в Лізі чемпіонів з ампфутболу. Це надзвичайно важливий досвід.

— Що б Ви сказали людині, яка втратила кінцівку, але ще вагається прийти на перше тренування з ампфутболу чи інших адаптивних видів спорту?

Знаєте, я такий поганий мотиватор — можу іноді нецензурною лексикою «змотивувати» (посміхається). Просто хочу, щоб вони не замикалися у собі й приєднувалися до нас. У мене, наприклад, була дуже сильна підтримка з боку родини, і саме тому я закликаю людей: не відвертайтеся від своїх близьких, допомагайте їм. Вони зможуть з часом повернутися на той рівень, на якому були раніше.

Зараз не можу цих людей по-справжньому змотивувати, бо вони ще не частина команди. Але я запрошую їх на тренування: приходьте і побачте, як це працює!

У нас у команді є ті, хто отримав травму в побуті, хтось — з дитинства. Є дівчата, які втратили кінцівку в цивільному житті або на війни. Більшість — це ветерани. Тому я запрошую всіх — не пошкодуєте!

Нагадаємо, що ампфутбол — це вид футболу для гравців з ампутованою кінцівкою або порушенням функції кінцівки. За правилами ФІФА, учасники грають без протезів, виключно на милицях. Це дозволяє вирівняти шанси всіх виконавців на полі, адже ампутації бувають різного ступеня.

Команди з шести польових футболістів і голкіпера, грають 2 тайми по 15 хвилин. Заборенно навмисно торкатись м’яча милицями, які під час матчу в ампфутболі вважаються продовження рук, а тому арбітр може зафіксувати порушення правил.

Раніше ми детально розповіли про історію ампфутболу в Україні та перший офіційний турнір — Зимовий кубок Ліги дужих.