Як ми запалювали: Як українські футболісти перевернули історію радянського спорту

14 березня 2017, 15:00
На початку 1960-х український футбол запалив надзвичайно величезну кількість зірок, які перевернули історію радянського спорту. Не менш яскраво запалювали не тільки футболісти, а й віддані вболівальники українських клубів

Київ, 1958 рік, стадіон СКА, тренування 12-річних футболістів з ДЮСШ-1. М'яч вилітає за поле. Звідки не візьмись, з'являється незнайомий хлопець. Він підхоплює м'яч і починає набивати двома ногами. Гравці нервують, вимагають від нахабеняти якнайшвидше повернути м'яч у гру. До порушника спокою підходить Михайло Коршунський, заслужений тренер СРСР, вихователь плеяди футбольних зірок України.

Відео дня

— Хлопчику, як тебе звати?

— Вова.

— Вова, а що ти ще вмієш робити?

Вова перекотив м'яч собі під п'яту, перекинув через голову собі на хід і зупинив. "Це такий бразильський фінт", — згадує ту свою юнацьку завзятість легенда київського Динамо Володимир Мунтян.

Саме з таких дворових самоучок, запевняє він НВ, і починалася слава українського футболу. Причому чекати справжнього тріумфу довелося недовго. У 1961 році вперше в історії вітчизняного футболу два українські клуби — Динамо (Київ) і Шахтар (Сталіно, з 1962 року — Донецьк) — виграли головні турніри країни. Перші взяли золото чемпіонату, другі — Кубок СРСР.

Спокійне життя московських клубів, що на 30 років монополізували футбольний олімп країни, закінчилося смолоскиповим флешмобом, який київські вболівальники влаштували 17 жовтня 1961 року. "Я сидів на трибуні і теж підняв факел", — згадує Мунтян.

Це був надзвичайно символічний жест як зі спортивної точки зору, так і з точки зору суспільно-політичних віянь — так званої хрущовської відлиги 1960-х.

Адже ще Дмитро Шостакович, великий радянський композитор і за сумісництвом пристрасний уболівальник ленінградського Зеніту, на піку сталінського терору в своєму робочому зошиті записав: "Футбол у нас — єдине місце, де кожен може говорити те, що думає про те, що бачить".

Свобода

4 вересня 1956 року. Динамо (Київ) — Торпедо (Москва). Надзвичайно важливий матч для обох команд — сусідів у турнірній таблиці. Обидва клуби намагаються зачепитися за одне з призових місць. Йде 18-й тур з 22 — а значить, кожне очко на вагу якщо не золота, то хоча б бронзи.

На 22-й хвилині захисник київського Динамо грубо атакує нападника москвичів Славу Метревелі. Лінійний арбітр піднімає прапорець. Динамо зупинилося. Але головний суддя, ленінградець В'ячеслав Богданов, свисток не дав, чим і скористався форвард Торпедо. Він вийшов один на один з воротарем Олегом Макаровим. Удар. Гол.

Стадіон шаленів. Суддя не зарахував гол, забитий киянами. Терпіння трибун луснуло. Натовп кинувся на поле. Від кулаків київської торсиди Богданова врятували гравці обох команд. Його відвели в роздягальню. Наряди міліції і внутрішніх військ доклали чимало зусиль, щоб очистити поле. Гра була перервана, і догравати довелося на наступний день. У підсумку матч закінчився з рахунком 1: 1. Але не можна сказати, що перемогла дружба. Перемогла ворожнеча.

Київські, а потім вже донбаські вболівальники вперше в історії радянського футболу ввели практику переривання гри — вони вибігали на поле, якщо вважали, що арбітр відверто свистить у бік Москви. Другий такий гучний дзвіночок-свисточок пролунав 2 травня 1959 року.

"Це був єдиний раз, коли моя мама пішла зі мною на футбол, тому що тато не зміг", — розповідає Михайло Френкель, очевидець тих навколофутбольних подій. Динамо грало з одноклубниками з Москви. Матч знову судив ленінградський арбітр Петро Бєлов.

ФИРМЕННЫЙ СТИЛЬ: Владимир Мутанян в 1970 году в составе сборной СССР выступал на чемпионате мира по футболу в Мексике, где мог продемонстрировать всей планете свои яркие финты.
ФИРМЕННЫЙ СТИЛЬ: Владимир Мутанян в 1970 году в составе сборной СССР выступал на чемпионате мира по футболу в Мексике, где мог продемонстрировать всей планете свои яркие финты. Фото:

ФІРМОВИЙ СТИЛЬ: Володимир Мунтян в 1970 році в складі збірної СРСР виступав на чемпіонаті світу з футболу в Мексиці, де міг продемонструвати всій планеті свої яскраві фінти.

Другий тайм почався за рахунку 1: 2 на користь гостей. Причому перший гол москвичі забили з пенальті, який, як зараз, приховуючи роздратування, кажуть футбольні коментатори, був "на совісті судді". Потім при подібному зіткненні в штрафній Динамо (Москва) арбітр не призначив пенальті на користь киян.

На 54-й хвилині уболівальники Динамо вирішили, що суддя забув в роздягальні не тільки совість, а й окуляри. Московський динамівець Олександр Соколов пробивав з дальньої дистанції, і м'яч, ударившись об перекладину, відскочив у поле, звідти — в руки воротарю. Суддя, який перебував за штрафним майданчиком, порахував, що м'яч перетнув лінію воріт, і зарахував гол.

Трибуни ревли від обурення — 1: 3. Фанатська стихія досягла свого апогею, коли арбітр дав фінальний свисток на 52 секунди раніше при рахунку на табло 2: 3. Вболівальники рвонули на поле зі швидкістю урагану, здатного знести весь стадіон. "Добре, що ми з мамою сиділи нагорі, — розповідає Френкель. — Мама мене притиснула до себе, в результаті все закінчилося благополучно".

Цього разу теж обійшлося без жертв і руйнувань. В результаті київське Динамо подало протест в секцію футболу СРСР. "Крім того, як пише 5 травня газета Радянський спорт, Київська колегія суддів у спеціальному рішенні просить Всесоюзну колегію суддів розглянути питання, чи можна П. Бєлова взагалі допускати до проведення ігор команд класу А.

12-й ГРАВЕЦЬ: 1968 рік. Команді Карпати — тільки п'ять років. Вона не грає у вищій лізі. Але на трибунах львів'ян — аншлаг.

І цей матч під тиском київських уболівальників був переграний. Гра завершилася нульовою нічиєю, але дружба знову програла. Не перемогла вона цієї ж осені й у місті Сталіно.

Тут 20 вересня місцевий Шахтар приймав ЦСК МО (Москва). До 84-ї хвилини армійці вели в рахунку 1: 2. За шість хвилин до закінчення матчу гарячі донбаські хлопці, незадоволені однобоким суддівством, вискочили на поле. Гра була зупинена. Матч перегравали. Причому в другому поєдинку перемогли гірники з рахунком 2: 1.

Шахтар в тому сезоні гідно боровся з московськими клубами, здобувши результативну нічию в грі з чемпіоном — Динамо (Москва) і срібним призером — московським Локомотивом. Втім, 1959 рік — це ще не наш рік. За підсумками першості Динамо посіло 7-е місце, а Шахтар — і зовсім останнє 12-е.

У нещодавно виданій книжці Олексія та Андрія Бабешко, присвяченій 80-річній історії Шахтаря, автори повідомляють, що сезон був невдалим і лише трансформація Всесоюзної першості дозволила гірникам зберегти місце у вищому дивізіоні. Одна з причин цієї слабкості — зміна поколінь. Післявоєнним дітлахам було не більше 14. Але діти підростають дуже швидко.

Звідки ноги ростуть

Історія, яку розповів Мунтян НВ про своє дещо випадкове потрапляння в орбіту уваги тренерів ДЮСШ-1, коли він, худорлявий хлопчина, зумів вразити бувалого Коршунського фінтами а-ля Пеле, типова для того часу.

Всі придатні та непридатні дворові майданчики були зайняті під футбол. "Ми жили на вулиці Іскрівській, — згадує Мунтян своє дитинство, а поруч, на Уманській, жив [Олег] Блохін. Ми в одному дворі грали. Він молодший за мене. Але ми ж тоді не знали, що це Блохін!"

Світ тісний, в цьому ж дворі ганяв м'яч майбутній спортивний репортер Міша Френкель. "Блохін був низеньким і молодший за нас на чотири роки. Весь час рвався в напад, — згадує дворові баталії журналіст. — Ми ставили його на ворота, адже його могли затоптати".

В майбутньому семиразовий чемпіон СРСР, володар європейського Кубка кубків і Суперкубка Мунтян, згадуючи епідемію масового футболу кінця 1950-х-початку 1960-х, розповість, що навіть ігри юнацьких команд, які виступали за місцеві заводи та фабрики, проходили при повних трибунах. Це була фанатська повінь, підйом першого післявоєнного покоління. Час, коли запалювалися зірки завбільшки з епоху: Віктор Серебрянніков, Віктор Каневський, Андрій Біба, Анатолій Бишовець, Семен Альтман, Валерій Лобановський, Віталій Савельєв ... потік нескінченний. І майже всі вони виросли з дворового футболу.

Уже згаданий тут сезон-1959 став найбільш відвідуваним за всю історію першості. В середньому на грі були присутні 43,3 тис. глядачів. Це фактично аншлаги на всіх поєдинках. Сьогодні найбільш відвідувана футбольну першість Європи — бундесліга, на матчі якої приходять 42,6 тис. глядачів, на другому місці англійська прем'єр-ліга — 36,7 тис. фанатів, на третьому — іспанська Ла Ліга з 26,9 тис. відвідувачів.

Причому в Києві в першості чемпіонату СРСР стадіони були забиті вболівальниками навіть на іграх дублерських складів. Зайвий квиток заміняла тільки знайома дірка, через яку можна було потрапити на рідний стадіон. Саме так Френкель і опинився на історичному матчі, який перевернув всю футбольну історію України, та й всього СРСР.

Історичний момент

1961 — один з найбільш значущих років радянської історіографії післявоєнного періоду. Рік великих змін — уявних і справжніх. Подія року, а то й століття, запуск першої людини в космос. Ця людина — Юрій Гагарін. У тому ж році в Берліні зводиться стіна, яка на довгі 30 років розділить світ на "ми" і "вони", Схід — Захід.

Але найвища точка великих змін — це відкриття 17 жовтня XXII з'їзду Компартії СРСР. На ньому перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов виголосив історичну промову, яка засуджує сталінський терор і тих, хто його вершив.

Здавалося, тепер в Радянському Союзі можна говорити, що думаєш про те, що ти бачиш не тільки на футболі. На довершення всього Хрущов пообіцяв делегатам з'їзду, що нинішнє покоління не пізніше 1980 року заживе при комунізмі.

У день відкриття в Москві партійного з'їзду весь Київ завмер в очікуванні великих змін. Але не тих, які снилися Хрущову, а тих, що, за іронією долі, повинні були відбутися на стадіоні його імені.

Отже, 17 жовтня в українській столиці до стадіону імені Микити Хрущова стікаються тисячі вболівальників київського Динамо. "Скільки нас там було — ну тисяч 60, "биток" повний", — згадує Мунтян.

Через кілька годин має відбутися найвідповідальніший бій в історії Динамо. І неважливо, що киянам протистоїть лише харківський Авангард. Важливо, що перемога забезпечить їм перше українське золото в історії чемпіонату СРСР. Вільних місць на трибунах немає. "Я проліз через дірку в паркані, протиснувся під табло і там стояв всю гру", — розповідає Френкель.

Незважаючи на те що в атаці у Динамо найсильніші форварди країни — Олег Базилевич, Віктор Серебрянніков, Валерій Лобановський, Андрій Біба, харківський Авангард тримає удари надійніше, ніж Берлінська стіна. Матч закінчився — 0: 0. На трибунах стає тихо. Чемпіонство Динамо тепер залежить від результату в Ташкенті, де місцевий Пахтакор приймає торішніх чемпіонів Торпедо. Якщо москвичі виграють — доля золота в їх руках.

ПОЛТАВСЬКА БИТВА: 1968 рік. Полтавський ФК Будівельник навіть перед вильотом з першої ліги у другу не втратив підтримки свого відданого вболівальника.

Кілька хвилин київський стадіон не розходиться. І ось диктор через гучний зв'язок оголошує: матч в Ташкенті закінчився з рахунком 1: 0. Арена завмерла. Диктор, витримавши валідольну паузу, додає: переміг Пахтакор. І тоді київський стадіон вибухнув. Вперше в радянській історії весь стадіон, немов за командою, запалив газети у вигляді факелів. "Це було спонтанно, — запевняє Френкель. — Стадіон горів". Це перше повномасштабне фаєр-шоу ознаменувало початок ери великого українського футболу. Але цей дебют прикрасили не лише кияни. Ще більш несподіваний і тому подвійно приємний сюрприз принесли Україні гравці Шахтаря.

Фінальна гра Кубка СРСР нічого доброго їм не обіцяла. Матч проходив у Москві 29 жовтня, а в суперниках був важко вражений киянами звір — Торпедо (Москва).

Ось що пишуть батько і син Бабешко в книзі Історія футбольного клубу Шахтар: "Організатори фіналу, впевнені в перемозі столичного клубу, заздалегідь вказали імена гравців в нагородних грамотах". Цю столичну самовпевненість гідно покарали. Після першого тайму рахунок зрівнявся — 1: 1. Але в другому таймі Юрій Ананченко, 21-річний форвард Шахтаря (Сталіно), двічі на очах у здивованої московської публіки вразив ворота господарів поля. 3: 1 — і Кубок наш. "Шахтар взяв Кубок СРСР. Ух ти! — Навіть зараз 70-річний Мунтян захоплюється так само, як в дитинстві. — Ми переступили цей московський бар'єр".

Роки по тому Ананченко розповідав, що 30 жовтня на місцевому стадіоні Локомотив (зараз Олімпійський) зібралося близько 20 тис. уболівальників, щоб вшановувати переможців фіналу.

Рівно у цей же день в Москві з Мавзолею винесли і перепоховали прах Сталіна, що символічно. Адже вже в наступному році місто Сталіно перейменували на Донецьк. І в 1962-му футболісти Шахтаря вдруге поспіль завоювали Кубок СРСР. Але тепер це була вже перемога не сталінського, а донецького Шахтаря.

Найближчі 10 років український футбол не відпускав птаха удачі. У 1964 і 1966 роках Кубок переїхав до Києва. У 1966-1968-х кияни тричі поспіль брали золото всесоюзної першості. У 1966 році 20-річний Мунтян вже грав в основі Динамо, і це був його перший "золотий дубль".

У 1969 році вже футболісти львівських Карпат підняли над головою Кубок СРСР. А в 1972-му ворошиловградська, а нині луганська Зоря вперше в своїй історії привезла золоті медалі чемпіонату СРСР до себе додому.

До цього часу в Україні виросло покоління відносно вільних людей, яке не знало голодних часів і страху сталінського терору. Це й була генерація, яка розгойдала нове явище радянського футболу — неформальні футбольні об'єднання, точніше висловлюючись, фанатські рухи — на західний манер. Але це вже інша історія, про неї — в наступній серії статей Історія українського футболу.

Показати ще новини
Радіо НВ
X