Анна почала займатися художньою гімнастикою у п’ятирічному віці в Сімферополі. Уже в 15 її запросили до національної збірної України, тож дівчина переїхала до Києва. У 2012 році Анна виступила на Олімпійських іграх у Лондоні, а наступного року здобула золото чемпіонату світу у вправі з обручем.

На Олімпіаду-2016 у Ріо-де-Жанейро вона їхала з чіткою метою — вибороти медаль. І їй це вдалося: Різатдінова завоювала бронзу, здійснивши мрію усього свого життя. Після тріумфу на Іграх Анна завершила професійну кар'єру.

Зараз Анна Різатдінова продовжує свій шлях у спорті як засновниця власної школи художньої гімнастики, де виховує нове покоління українських спортсменів.

— У неділю ви проводите час із сином. Як загалом виглядає ваш робочий тиждень?

Дуже просто. Коли була школа, ми прокидалися о 7:00, я везла сина Рому на заняття. Потім мала час на себе: купити продукти, дати інтерв'ю, попрацювати над проєктами, брати участь у зйомках — щось завжди було. А з 16:00 до 20:00 — тренування в академії. Повертаюся додому близько 20:30, вечеряємо з сином, трохи спілкуємось — і в ліжко. Такий ритм — шість днів на тиждень. Неділя — єдиний вихідний.

— У лютому ви вийшли на подіум як модель. Чи плануєте надалі розвиватися в цьому напрямку?

Мені дуже подобається все, що пов’язано з медійністю, телебаченням, камерами. Коли брала участь у проєкті Танці з зірками, я, чесно, ніколи в житті так не кайфувала. У мене, напевно, є внутрішня потреба бути в центрі уваги. Хтось нервує перед камерами, а мене навпаки — це заряджає. Дефіле — це зовсім інший світ, як і спорт. Якщо запропонувати моделі піти у великий спорт, їй буде важко. Те саме — і мені з моделінгом. Це цікаво, але я розумію, що там теж потрібно працювати з дитинства. Скоріше мене приваблює саме медійність, популярність. І не забувайте — я вже ексспортсменка, а залишатись на плаву після кар'єри дуже важко. Спорт у нас — це не найпопулярніша тема. Якщо ти не футболіст, не боксер і не тенісист, то аудиторія у тебе вузька. Глядачі дивляться Олімпіаду, але хто ще стежить за гімнастикою? А якщо людина не розуміє суть виду спорту — не дивиться взагалі. Тому, щоб залишатися цікавим і бути на слуху, коли ти вже не виступаєш — це окрема, дуже складна робота. І я нічого не роблю спеціально, просто це для мене важливо — щоб про спортсменів не забували.

— А от розкажіть, як вам дався цей перехід від спорту до медійності?

Було важко. Насамперед — саме усвідомлення. Коли я завершила кар'єру, мені здавалося, що я — зірка. Здавалося, що художня гімнастика настільки популярна, що вся країна мене знає. У голові сиділа думка: всі дивилися ту Олімпіаду в Ріо, всі мене пам’ятають. І я була впевнена: зараз контракти посипляться, бо ж є статус. Тато завжди казав, що головне — мати статус, тобто медаль. Якщо ти призерка Олімпіади, чемпіонка світу — ім'я працює на тебе. Але насправді цього не сталося. Я питала: чому не берете спортсменів у рекламні компанії? А мені відповідали: «Ви нецікаві». Це дуже ображало. Артисти, телеведучі, гумористи — вони цікаві, а спортсмени — «хто ви такі?». А як так? У світі спортсмени — обличчя країни, а в нас? Невже ми не популярні? Було непросто прийняти, що треба починати все з нуля. І коли в моєму житті з’явилися Танці з зірками, мені відкрито казали: співаки, актори — цікаві, а ти — максимум на два-три ефіри. Але все вийшло інакше. Як і в гімнастиці, коли переді мною відкриваються двері — я ними користуюсь. І я ніколи не сприймала популярність як щось, що впаде з неба. Просто розуміла: Танці — це шанс. І треба з ним працювати. Треба бути цікавою. Тепер я часто повторюю знайомим спортсменам: розвивайте особистий бренд. Бо спорт закінчиться — і до вас інтерес зникне. За результатами ніхто не слідкуватиме, а що далі робити — ви не знатимете. Я пишаюся собою. Мені ніхто не підказував. За мною не стояли піар-команди чи менеджери. Так, я пробувала працювати з агентствами, був різний досвід. Але сьогодні я дійшла до того, що мені вже не потрібен ні піар, ні менеджер. Моє ім'я працює на мене.

— Після завершення кар'єри ви відкрили академію гімнастики. Як виникла ця ідея?

Не одразу. Спортсмени по-різному завершують кар'єру. Хтось не встиг щось зробити, хтось не дійшов до Олімпіади, хтось — закохався. А в мене, навпаки було «переповнення». Я настільки багато віддала гімнастиці, що просто не могла й чути про спорт.
Стати тренеркою? Навіть не думала. Це повна самовіддача. Тренер, як спортсмен, тільки робить все заради інших. Я не хотіла знову замикатися в залі. Мені 31, а я ще нормально не пожила. Я не слідкувала за спортом, думала про телевізійний шлях телеведучої. Але був період, коли мене почало тривожити, що я без роботи. Просто не було місця, яке можна вказати в анкеті чи у квитках. І це турбувало. Бо медаль — це не професія. Почала шукати себе. Салон краси? Банально. Не те. А де я профі? У гімнастиці. Отже, потрібно відкривати свою школу. Почала з малого — маленький зал за містом, набрала шість-сім дівчат. Особисто. Працювала з ними, танцювала, придивлялась: чи цікаво мені?
З часом прийшло розуміння, що треба щось серйозне. Наступний крок — зал. А в художній гімнастиці потрібна стеля 9−10 метрів. Таких приміщень майже нема. Потім — пошук персоналу, тренерів. Потім — війна. Зал без бомбосховища. Постійні труднощі. Академія стала моїм дитям. Я постійно на зв’язку, постійно щось вирішую. Навіть з сином Ромою в мене менше питань, ніж з академією. Бо це живий організм. 200 дітей. І я відповідаю за все. Щодня щось стається: від оренди до укриття, від тренерів до інвентарю. Я не проходила бізнес-курсів, не вивчала менеджмент. Усе, що знала — це як виступати зі стрічкою. Але це був виклик. І я його прийняла. Зараз я пишаюся тим, що зробила. Пишаюся командою. Проблеми з’являються щодня — але це справжній кайф, коли не змушуєш себе йти на роботу. Коли навпаки — хочеш бути там. Я можу дозволити собі не йти в академію, але водночас знаю, що можу сидіти там щодня. І мені це в радість.

— А от розкажіть, чи, взагалі, на початку було важко залучати дітей до академії? Наскільки популярна художня гімнастика серед дітей зараз, і як це було тоді?

Серед дітей це дуже популярний вид спорту. Особливо в Києві, та й загалом в Україні. Ви не уявляєте, яка конкуренція — просто шалена. У кожному районі — по п’ять-шість шкіл саме художньої гімнастики. Проблем із залученням дітей не було зовсім. Щойно ми відкрилися, одразу було дуже багато дітей, справді багато. Але все змінилося, коли почалася війна. Усі роз'їхалися за кордон. Ми припинили тренування на пів року: тренери поїхали, діти поїхали, а що робити з орендою — незрозуміло. Це був жах. Потім ми почали з нуля: набрали нову команду, нових дітей. Почали все з початку. 2023-й рік був дуже важким. Було мало дітей, усі боялися. Ми постійно працювали в мінус. Наш зал був маленький, бо великий ми тоді ще не «потягнули». Але зараз вже можна сказати — все значно краще. У нас в одному залі понад сто дітей. Є ще філії — невеликі, десь по десять дітей, але вони є, і діти приходять.

— Коли ви відкривали академію, якою ви хотіли її бачити через п’ять років, наприклад?

Ой, я вам можу розповісти про свою мрію. Я дуже вірю, що вона здійсниться. У моїй уяві, у «мапі життя», знаєте, як воно має бути? Олімпійський призер, людина, яка багато зробила для своєї країни в цьому виді спорту, повинна мати свій зал. В ідеалі — щоб не витрачати час на ці постійні оренди, на ситуації, коли тебе виганяють із залу, коли за твоєю спиною хтось проводить інший тендер, і ти вже не маєш доступу до своїх годин. Ти приходиш, а тобі кажуть, що зал уже не твій. А ти налаштований просто працювати. Хочеш приходити на роботу й не думати, хто в тебе завтра забере зал або наскільки зросте оренда. Просто робити свою справу з дітьми — те, що ти вмієш найкраще. Оце моя мрія. Бо зараз дуже багато часу йде на вирішення технічних моментів. А я мрію про свій власний зал, де талановиті діти зможуть тренуватися по два рази на день, отримувати повне навантаження. Щоб на базі цього залу був спортінтернат, куди діти могли б приїжджати навіть без грошей. Бо буває, що батьки не можуть виїхати, наприклад, із Криму. І щоб у мене були умови прийняти таких дітей, дати їм все необхідне — проживання, тренування. І в один день ці діти можуть принести результат Україні. Оце моя мрія. Ось так, як на мене, і повинно бути.

Анна Різадінова зі своїми ученицями / Фото: Архів гімнастки

— Розкажіть, про умови вашої академії зараз. Наскільки вони відрізняються від тих, в яких ви тренувалися в дитинстві?

Дуже відрізняються. У нас, вибачте, ще санвузли були, здається, з часів Радянського Союзу. Коли я потрапила до зали в Сімферополі, то там були дуже хороші умови — найкращий зал у місті. Стеля — десь 12 метрів, не менше. А от коли я переїхала до Києва, в збірну, ми тренувалися в Жовтневому палаці, і він вже тоді був у дуже поганому стані: стіни буквально «їхали», було небезпечно займатися. Зал взагалі не відповідав гімнастичним параметрам. Наприклад, килим має бути 13 на 13, а в нас там вміщувався тільки 10 на 11. Стеля — дуже низька. Але навіть у таких умовах Альбіна Миколаївна й Ірина Іванівна Дерюгіни приносили результат, уявіть. Роздягальні — все залишалося ще з радянських часів. Тому, відкриваючи свою академію, я хотіла зробити краще. На жаль, поки що свого залу немає, але я прагну більшого й сучаснішого. Наразі стеля у нас нормальна, зал — у центрі міста, і це величезний плюс. Роздягальні, санвузли — все нове. Взимку в нас тепло. А я, наприклад, тренувалася в умовах, коли руки були крижані, бо опалення не працювало. Ми підкидали булави з замерзлими пальцями — це було дуже важко. Зараз діти займаються в комфортній температурі, і це велика різниця.

— Ви пішли на своє перше тренування у чотири роки, почали займатися гімнастикою у п’ять. У вас був варіант обрати інший вид спорту?

У Сімферополі на той час були дуже сильні бальні танці, художня гімнастика й теніс. Ми навіть спробували теніс. Але мама була тренером з гімнастики, тож було просто зручно: вона могла мене забирати після занять, ми разом поверталися додому. Школа була прямо через дорогу — все дуже компактно й зручно. У чотири роки мені не подобалось, а вже в п’ять захотіла сама. Ніхто мене не змушував. Це не та історія, коли мама — тренер, і всі одразу думають: «А, ну все зрозуміло, чому ти в гімнастиці». Ні. Мама ніколи не реалізовувала через мене якісь свої амбіції. Навпаки, вона дуже довго не вірила в мене, бо, як професіонал, об'єктивно розуміла: для гімнастики треба бути «моделлю», мати відповідні дані. А в мене чогось трошки не вистачало — тут і там. Але мене ніхто не змушував, просто бачили, що мені подобається танцювати, рухатися.

— Ви казали, що вам не пророкували великого майбутнього. Чи була якась фраза, яку ви пам’ятаєте досі, і яка, можливо, тоді сильно образила?

Дуже багато всього тоді ображало. Наприклад, казали: «Ніякої індивідуальної програми — тільки групові вправи». А для мене це було, як поразка, бо я завжди хотіла бути в центрі уваги, виступати в особистій першості. Казали, щоб потрапити в індивідуальну програму, треба бути красивою, виразною, емоційною. А це означало, що я, виходить, нічого з цього не маю. А дитяча психіка — вона ж усе сприймає буквально. Я тоді думала: «Боже, я якась незграбна, некрасива, нікому не потрібна». Не те щоб тренери мене не хотіли бачити — просто об'єктивно не бачили перспективи. І казали: «Ну куди?» — і все.

Юна Анна Різатдінова / Фото: Прес-служба Анни Різатдінової

— Які труднощі виникали у вас упродовж кар'єри в гімнастиці?

Їх було дуже багато. Мені здається, я досягла результату саме через них. Якби шлях був легкий, можливо, я б і не працювала так наполегливо й не доводила кожного дня всім — і собі, і оточенню — що здатна. Спочатку потрібно було доводити в збірній, потім — у світі. Я виступала без помилок, показувала стабільність, але займала 24-те місце у світовому рейтингу. Я підходила до суддів і питала: чому? Поясніть. Я ж усе зробила технічно правильно. Вони відповідали: «Так, технічно все добре. Але… ти не подобаєшся. Ти не яскрава, не емоційна, не виразна. Немає тієї „фішки“». А яка саме фішка — пояснити не могли. І от так я «стукалася» у двері вісім років. І тільки у 2013-му вони справді відчинилися.

— Пам'ятаєте, що писали у своєму щоденнику?

Аякже. Наприклад: «Боже, будь ласка, подовжи мені ноги, щоб мене поставили в індивідуальну першість». Або: «Аня, не здавайся, в тебе все вийде. Сьогодні ти зайняла таке-то місце, але я вірю, що ти будеш першою, бо ти багато працюєш». Це були слова підтримки для себе самої.

— А щось веселе там писали?

Веселого, чесно, не було. Це був щоденник радше для внутрішніх розмов, коли щось не виходило. Я писала, щоб не здаватися, щоб підтримати себе. Це була моя форма внутрішньої мотивації. Бо коли всі навколо не те, що проти тебе, але просто не вірять у тебе, а ти сам себе підтримуєш — це важливо. Це не історія про те, що я була така класна, а мене недооцінювали. Ні. У збірній були дівчата і кращі, і талановитіші. І навіть зараз, якби я була тренером, можливо, теж подумала б, що не з мене вийде чемпіонка, а з когось іншого. Але Альбіна Миколаївна Дерюгіна — ось хто змінила все. Якби не вона, не було б гімнастки Різатдінової. Всі, навіть мама, не вірили. Не тому, що не любили, мама мене обожнювала, але вона просто не бачила перспективи. А Альбіна Миколаївна побачила. Вона завжди казала мамі: «Оксано, все буде добре. Якщо не в особистому — буде добре в групових». А потім додавала: «Хай буде і в групових, і в особистих». І коли всі йшли на перерву, я залишалася й працювала ще з груповими вправами. Тобто я реально працювала без перерви. І саме це мене врятувало. Можливо, якби мене одразу всі хвалили, я б і не дійшла до того, чого досягла. У мене сформувався такий характер, що я йшла, як танк — зупинити було неможливо.

— А той щоденник досі зберігаєте? Перечитуєте іноді?

Так, він у мене є. Я ставила дати, роки, все фіксувала. І навіть після завершення кар'єри щось іноді туди дописувала — коли треба було поговорити з собою. Зараз не веду, але зберігаю. Це дуже інтимна річ. Не хотіла б, щоб хтось її знайшов або прочитав. Але вона завжди зі мною.

— На чемпіонаті України серед юніорів ви здобули свою першу медаль — бронзу. Наскільки особливою вона була для вас?

Коли ти ще юніор, мрієш потрапити в збірну. Я тоді ще не була в команді, просто приїжджала на збори в Київ. Здається, що якщо здобудеш медаль, то вся кар'єра складеться вдало. Але насправді дуже часто буває, що юніори виграють Європу чи світ, а потім серед сеньйорів — усе, більше нікуди не доходять.

У фіналах особистої першості я тоді не отримала медалей. У стрічці була десь п’ятою, в обручі — також п’ятою чи четвертою. Це було дуже боляче, для мене це був кінець світу. Здавалося, що я підвела країну, підвела всіх.

Але в командній першості ми тоді здобули бронзу, і всі, звісно, раділи. Але мені цього було мало. Я відчувала, що без особистої медалі — це не той результат, про який мріяла. Після цього дуже хотіла потрапити на чемпіонат світу в Японії, але мене не взяли. І я вже собі уявляла, що все — мене більше нікуди не візьмуть. Але юніори — це ще не все, це не фінал. Це лише початок шляху.

— Ви досі зберігаєте ту медаль?

Ні. Я її ніколи не виокремлювала. У мене є окрема частина нагород, які — най-най-най улюбленіші. Це медаль з Ріо і золото з чемпіонату світу. А всі інші — просто висять, як частина загальної маси.

— Пам’ятаєте, коли вперше заробили гроші завдяки гімнастиці? Можливо, це були призові або перша зарплата?

Так, на той момент призові були справді хорошими. Зарплата — невелика, особливо якщо порівнювати з теперішніми реаліями. Але призові мотивували й надихали. Після Універсіади, з якої я привезла багато медалей, і Всесвітніх ігор, де виграла золото, я змогла купити свою першу квартиру в Києві. Це була квартира не в новобудові, в старому будинку, але вона була моя. До цього я жила в спортінтернаті на Лісовій. А тут — власне житло. Мені було 18 років. І це було дуже круто.

— Якою була ваша зарплата тоді?

Десь шість тисяч гривень. Приблизно так.

— Чи була у вас мрія щось купити собі особливе, але ви досі цього не зробили?

Я мрію жити у власному будинку. Хочу зробити окрему кімнату, де зберігатимуться всі мої медалі, кубки, нагороди. У мене залишилося дуже багато пам’ятних речей — плакати від фанатів з усього світу, особливо з Іспанії та Бразилії, подарунки від дітей. Наразі все це не має окремого місця, але я мрію оформити кімнату пам’яті. Щоб потім показати це дітям, онукам. Це має бути особливий простір.

— А в дитинстві у вас був спортивний кумир? На кого рівнялися?

Так, Анна Безсонова. У мене на шафі висіли її плакати — ми навіть спеціально купили нову, щоб я могла їх приклеїти. Я дивилася на Аню, як на приклад неймовірної працездатності. Вона була моїм кумиром.

— Пам’ятаєте вашу першу зустріч?

Так. Аня вже знала про мене — моя мама часто приїжджала до збірної України допомагати з груповими вправами, і вони були знайомі. Мама знала, як сильно я нею захоплююсь, тому часто привозила мені автограф або побажання від Ані. А коли ми зустрілися особисто, я відчувала страх. Дивилася на неї, як на королеву. Це було в Жовтневому палаці. Я щаслива, що застала її останній рік після Олімпіади, коли вона ще тренувалася. Я навіть підглядала, як вона заходить у зал, ставить сумку, як працює на тренуваннях, в якому вона одязі. Я намагалася перейняти все.

— А яким був ваш перший виїзд за кордон? Можливо, це була не Європа, а ще щось далі?

Перший виїзд був узагалі на паромі. Мені було десь 7 років. Батьки з Сімферополя відправили мене на змагання до Туреччини. Я була ще зовсім маленька, але вони не побоялися й відпустили мене з тренерами.

— Щось пам’ятаєте з тієї поїздки?

Пам’ятаю тільки паром і дівчат навколо. І все, чесно кажучи.

— Ви в дитинстві мріяли переїхати жити за кордон?

Ні, я завжди мріяла жити в Києві. Для мене це було щось велике, амбітне, грандіозне. У Сімферополі Київ здавався недосяжною мрією. Тому я завжди хотіла жити або в Криму — це моє місце сили, або в столиці.

— У 15 років ви переїхали з Криму до Києва. Як вам дався цей переїзд?

Дуже важко. У Сімферополі я жила в хороших умовах, була єдиною дитиною в родині, батьки мене обожнювали. А тут — велике місто, спортінтернат, і я одна. Один санвузол і душ на два поверхи, комендантська година, заборона на електроприлади. Була людина, яка стежила за нами. Ніяких розваг — усе дуже суворо. Пам’ятаю, були таргани, спільна їдальня. Але це був важливий і корисний досвід.

Мама тоді запитала в Альбіни Миколаївни Дерюгіної, чи не краще зняти для мене квартиру ближче до залу, щоб я жила в комфорті. Але вона відповіла: «Якщо хочете, щоб з Ані виросла гімнастка — нехай живе, як усі. Там вона загартується». І вона мала рацію. Батьки їй довірились.

Було трохи страшно: тренування закінчувалися о восьмій вечора, ми були на Хрещатику, потім метро до Лісової — кінцева станція, а звідти ще пішки до інтернату. Уже дев’ята вечора, не найспокійніший район, особливо для дівчат. Але нічого, впоралася.

— Ви згадували, що там не було особливо розваг. Але, можливо, щось усе-таки вигадували? Втікали з тренувань?

Ні, втекти з тренування — це взагалі було неможливо. Такого не дозволяли. Але іноді траплялись дні, коли у тренерів були якісь наради чи збори, і вони могли не з’явитися на пів дня. От тоді ми щось і влаштовували: танці, музику вмикали, пародії на тренерів — на Ірину Іванівну, на Альбіну Миколаївну — прямо перевдягалися. Це були наші розваги. Ми ще й дні народження святкували так — теж із пародіями, жартами. У нас було таке покоління — «правильне», якщо можна так сказати. Я, наприклад, ніколи не ходила в нічні клуби. Узагалі — нікуди. Усе життя було — зал, інтернат, зал.

Анна Різатдінова з медаллю Ріо-2016 / Фото: Архів гімнастки

— Як ви дізналися про виклик до збірної, що змусив вас переїхати в Київ? Хто вам про це повідомив і як це було?

Це була Альбіна Миколаївна. Ми виступали від Криму на чемпіонаті України, я тоді по юніорах посіла третє місце. Перше й друге були за Києвом, а я — з Криму — третє. Це було «вау», бо обійти Дніпро чи Львів — дуже складно. Але мама тоді відтягувала момент переїзду до Києва. Вона розуміла, що це буде дуже важко, боялася, що я можу зламатися. Альбіна Миколаївна кілька разів пропонувала, і зрештою настав момент: я вже подорослішала, з мамою стало важко тренуватись — почалися суперечки, як у всіх мами з доньками. І я вже сама сказала: «Мам, давай спробуємо, якщо мені пропонують». І ми наважились.

— Яким було ваше знайомство зі збірною, з дівчатами, атмосферою в команді?

Мене тато тоді налаштував, що ніякої дружби не буде, мовляв, ви всі суперниці. Тож я їхала не для того, щоб заводити друзів — я їхала працювати. Але, чесно, атмосфера була хороша. Ми дружили, підтримували одна одну. На килимі — так, там кожна доводила, хто сильніший. Але за межами — нормальне людське спілкування. Спочатку ставлення до мене було насторожене — донька тренера, ну, зрозуміло. Але я ніколи не зациклювалась на тому, хто мене любить, хто ні. У мене була мета — підкорити Ірину Іванівну Дерюгіну. Мріяла, щоб Альбіна Миколаївна особисто зі мною працювала. Все інше було другорядним.

— Не було конфліктів чи непорозумінь з дівчатами?

Та ні, щось могли обговорити, подискутувати, але нічого серйозного.

Раніше ми писали, що українська тенісистка, яка втекла з Криму через Росію, розповіла, чому відновила кар'єру в Латвії.