З початком повномасштабного вторгнення багато людей вимушено залишили свої домівки та поїхали далеко. Хтось переїхав в інші регіони всередині країни, а дехто — перебрався за кордон. Так само зробила і відома легкоатлетка Юлія Кревсун, яка через росіян вже не вперше залишає рідну оселю.

Журналіст NV Назарій Шмігіль ексклюзивно поспілкувався із олімпійською спортсменкою Юлією Кревсун, яка разом із своїм сином Данилом, який виступає за дортмундську Боруссію U19, переїхали жити в Німеччину. Переможниця командного чемпіонату Європи пригадала свій шлях з України в іншу країну та розповіла про відношення німців до українських біженців.

—  Де жили і чим займалися до початку повномасштабного вторгнення?

—  Якщо починати з самого початку, то до 2014 року жили в Донецьку, потім рік прожили у Вінниці. Потім 4 роки прожили у Харкові, а пізніше по роботі я переїхала у Щасливе і останні 3 роки до початку повномасштабної війни жила там, я працювала тренером з фізичної підготовки в академії Шахтаря.

—  Перші емоції 24 лютого?

—  Як і в усіх, мабуть. Страх, розпач і невіра в те, що це таки настало. Ти не знаєш, що в той момент робити і куди взагалі рухатися, щоби захистити себе, свою родину та дитину.

—  В Німеччину вас запросила подруга. Як виїжджали? На житомирській трасі йшли бої, на кордоні були страшні затори.

—  Ну ми перший тиждень прожили на правому березі Києва у чоловіка на роботі. Коли вже бої йшли на околицях столиці, то ми вирішили переїхати у Вінницю. Там живе моя двоюрідна сестра і ми там дві доби провели. Далі поїхали в Німеччину. З Вінниці виїхали о 7 ранку, а приїхали на кордон о 19 вечора. Польський кордон ми пройшли десь о 11 ранку тільки. Доїхали до Варшави, там заночували і потім поїхали у Дортмунд.

—  Вже скоро буде два роки, як живете в Німеччині - чим займаєтеся?

—  Ну так, ми приїхали 6 березня до Німеччини. Ну це було таке враження, як і в 2014 році, коли говорили, що це на кілька тижнів чи на місяць. Якось соціалізуватися зразу не починали. Але вже через місяць, наприкінці квітня Данило пішов до школи, а я пішла на курси. Ну ось, ближче до травня вже почали адаптовуватися. Це дуже тяжко, тут інша культура, інший менталітет. І вже майже 2 роки, але, все одно, до цього звикнути не можна. Мені важко, бо немає чоловіка поряд, немає друзів. Тут просто живеш, день пройшов і вже добре.

—  Що за цей час вас найбільше вразило у країні, побуті німців?

—  В Україні мені жилося більш комфортно, бо було ближче до моєї душі. А тут мене вразило масовість спорту. В Німеччині є нормою, коли кожна дитина займається спортом. Я зараз працюю тренером з легкої атлетики у німецькому клубі і норма, коли приходять 50−60 дітей на тренування. Тут всі родини живуть спортом. Якщо це дитячі змагання, то і батьки проходять суддівські курси та самі обслуговують змагання своїх дітей. Якщо це якесь кафе, то самі батьки приносять солодощі чи якісь сосиски і продають. Тут такі дитячі змагання — це як сімейне свято. Вони весь день на змаганнях знаходяться, спілкуються між собою і допомагають. В Україні, на жаль, такого немає і менше дітей займаються спортом. Мабуть, більше таке запам’яталося. Ще німці якимось домашнім справам не так багато приділяють часу, як українці. Вони вдома практично не готують і можуть їсти одні бутерброди. Переважно тут їдять в кафе, щоби не витрачати часу на готування чи прибирання вдома. Якщо тут вихідний, то вони кудись мандрують чи просто гуляють.

Юлія Кревсун / Фото: facebook.com/yuliya.krevsun

—  В німців є свої правила та закони. Наприклад, щоби завести собаку — треба платити податки.

—  Так, так. Це для них норма. Вони мають страховку на собак на лікування, бо це дуже дорого. Це як член родини, тому і відносяться до цього дуже серйозно.

—  Чи змінилося відношення у німців до українських біженців за ці два роки?

—  Так, вони вже не запитують, як у тебе справи. Як я тільки приїхала, то зразу питали як чоловік там чи таке інше. Зараз це все згасає. В мене подруга, у якої ми жили перші півроку, також вже не запитує як там Україна. Якщо спочатку це було ледь не щодня, то зараз цих питань просто не існує. Залишилися одиниці, які до сих пір допомагають і питають щось. А так більшість вже не згадують про війну. В Дортмунді проходять мітинги, люди збираються. Там де треба згадувати про війну, то українські біженці що можуть, те і роблять. Важливо, щоби Україна була тут на слуху.

—  Протилежної реакції від німців немає? В плані того, що не хочуть допомагати принципово і вже взагалі українці їм набриднули.

—  Ну ні. З таким не зустрічалася. Дуже була велика підтримка спочатку. Зараз уже кожен живе своїм життям. Плюс трішки на Ізраїль переключилися. Ну але такої якось відрази до українців немає. Як мінімум я їх не чула.

Раніше ми писали, що відому легкоатлетку Юлію Кревсун спортсмени РФ кликали до себе під час війни.