«Ми приїхали після розстрілів». Кримська спортсменка мріяла знести пам’ятник Леніну в Сімферополі

12 червня, 15:52
Сестри Колб на Революції Гідності (Фото: ВТУ)

Сестри Колб на Революції Гідності (Фото: ВТУ)

Українська тенісистка Надія Колб, яка народилася в Євпаторії, брала активну участь у Революції Гідності.

21 листопада 2013 року тодішній прем'єр-міністр України Микола Азаров зірвав підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, і в центр Києва, на Майдан Незалежності, почали виходити протестувальники. Надія з самого початку стежила за подіями, а коли випала нагода, разом із сестрою Мариною приїхала до столиці.

Реклама

Під час кількох днів на Майдані сестри Колб волонтерили, а після повернення в Крим розповідали місцевим мешканцям про те, що насправді відбувається в Києві. Надія тричі бувала на Революції Гідності. Останній її візит стався 22 лютого одразу після розстрілів, коли тодішній президент Віктор Янукович втік з країни.

Після цього спортсменка поїхала до Сімферополя, де потрапила на мітинг, учасники якого планували знести пам’ятник Леніну в центрі міста.

У розмові з журналістом NV Андрієм Павлечком Надія Колб розповіла, як переживала трагічні події Революції Гідності.

Надія волонтерила на Майдані (Фото: ВТУ)
Надія волонтерила на Майдані / Фото: ВТУ

— У 2013 році почався Майдан, Революція Гідності. Ви були там. Як ухвалили рішення їхати до Києва?

Я з самого початку стежила за подіями. У мене були друзі, які виходили на Майдан ще в листопаді, коли протестували переважно студенти. Дуже переживала за все, що відбувається. А коли почалися масові зібрання, ми з родиною теж почали долучатися до підтримки. Так вийшло, що моїй сестрі потрібно було зробити візу, а для цього — їхати до посольства в Київ. Це була перша нагода не лише подати документи, а й побачити все на власні очі, побувати на Майдані разом з іншими протестувальниками. Ми одразу скористалися цією можливістю. Протягом кількох днів, поки були там, також допомагали, як волонтери. Я познайомилася з багатьма неймовірними людьми, побачила зсередини, наскільки щирі, ідейні та гідні люди стояли на Майдані. Після повернення додому, в Євпаторію, стало особливо помітно, наскільки сильно реальність відрізняється від того, що показувала пропаганда. Я почала активно ділитися тим, що бачила: розповідала людям, що ніхто там не стоїть за гроші, що всі виходять з переконань. Іноді навіть сперечалася, переконувала, наводила приклади. Через два тижні потрібно було забирати візу, і я поїхала з хлопцем. Цього разу вже не з порожніми руками — ми везли медикаменти. Це було приблизно 15−16 січня. Знову допомагали, були серед волонтерів. Пам’ятаю, як вночі, коли поверталися, вже почалися постріли гумовими кулями. Це був дуже болісний момент — і фізично, і морально. Після повернення я зіштовхнулася з тим, що в місті люди говорили жахливі речі про Майдан. Але вже починалися перші місцеві акції підтримки — спочатку в Євпаторії, потім активніше в Сімферополі. Я також доєднувалася, ми організовували збір допомоги, підтримку. Іноді це було небезпечно — були тітушки, провокації. Навіть в університеті деякі викладачі дозволяли собі казати відверто образливі речі. Зрештою, десь із 20 січня я вже не мала моральної сили ходити на пари. Хоча навчалася добре, мала підвищену стипендію, але мені було настільки важко емоційно, що я сказала: «Я туди більше не піду». Коли почалися найстрашніші події, батьки дуже хвилювалися. Фактично зачиняли двері, щоб я не поїхала. Але одного дня я сказала: «Я їду. Як хочете». Мама відповіла: «Тоді я з тобою». У нас були родичі в Києві — вона хотіла бути поруч. І ми поїхали разом. Приїхали в день, коли завершувалися найжорстокіші події. Фактично я була на Майдані тричі — кожного разу в інший період.

— Розкажіть про той найстрашніший день, коли ви були на Майдані.

Ми приїхали з мамою вранці після розстрілів. Уже було відомо, що Янукович утік, залишив країну. І хоч з’явилася надія, що все закінчується, атмосфера була дуже важка — всюди залишалися сліди крові, стояла тиша, постійно звучала Плине кача… Мені тоді було 21. І я дивилася на все це з відчуттям, що це не просто якісь події — це боротьба за виживання народу, за майбутнє нації. Було дуже боляче, дуже гірко, але водночас — відчуття, що це наш шанс щось змінити. Що це точка, з якої не можна повертатися назад. Ми були в Києві три дні. Саме тоді відбувалися похорони Героїв Небесної Сотні. Ми пережили ці події разом з усіма, з нашим народом. А потім одразу поїздом повернулися до Криму — і буквально з поїзда потрапили на великий мітинг у Сімферополі, який організували кримські татари. Там панувала особлива енергія. День був сонячний, людей зібралося дуже багато — знайомі, друзі. Здавалося, ось воно, перемога. Ми мріяли знести пам’ятник Леніну в центрі міста — це мало стати символом нової доби. Але нас зупинили: мовляв, усе треба робити мирно, без провокацій, легальним шляхом. На той момент ще були великі сподівання — що все зміниться, що Україна почне новий шлях. Але, як відомо, далі почалася анексія. І стало зрозуміло, що не все піде так, як ми тоді вірили.

— А ви потрапили під водомети, коли їх застосовували на Майдані?

Ні, під водомети я не потрапила. Це було якраз у день мого народження — 19 січня. Я вже була вдома, ми повернулися 17-го. Я все бачила по новинах, плакала. Було дуже важко усвідомлювати, що держава може так чинити зі своїми громадянами.

Нагадаємо, що після анексії Криму спортсменка поїхала навчатися до Львова і навідувала батьків лише на канікулах. Під час пандемії коронавірусу Колб повернулася додому, а після початку повномасштабного вторгнення вдруге покинула півострів. До Латвії разом з сім'єю Надія була змушена їхати через Росію.

Раніше українська тенісистка зламала дорогий подарунок батьків через недбалість тренерки.

Показати ще новини
X