«Якби не бронза — я б стрибнула з мосту». Анна Різатдінова — про пограбування в Іспанії, заборону дружити з росіянками та зустріч з Кличком

Анна народилася в Сімферополі. У 15 років вона переїхала до Києва після того, як отримала запрошення до національної збірної. У 2012 році Різатдінова дебютувала на Олімпійських іграх у Лондоні, однак залишилася без медалі. Вже наступного року стала чемпіонкою світу у вправі з обручем, а на Іграх у Ріо-де-Жанейро виборола бронзову нагороду, після чого завершила кар'єру.

Сьогодні Анна Різатдінова продовжує жити спортом — вона заснувала власну школу художньої гімнастики, де виховує нове покоління українських спортсменок.

Першу частину інтерв'ю читайте за посиланням.

— У 2012 році ви потрапили на свою першу Олімпіаду. Якими були ваші уявлення про неї? Чого очікували?

Я була ще зовсім «зелена», як то кажуть. Поїхала другим номером. І, чесно кажучи, у порівнянні з другою Олімпіадою, тоді поставилася до цього недооцінено, навіть безвідповідально. Я розуміла, що медалі не буде, і ставлення було відповідне. Наприклад, був тренувальний план: сім, п’ять, чотири, два прогони. Альбіна Миколаївна казала робити — а я: «Не хочу», «Не буду». Потім, звісно, виконувала, але з-під палки. А так не можна готуватись до Олімпіади. Посіла 10-те місце, вийшла у фінал — хтось радів, а для мене це був особистий провал. Тоді взагалі Олімпіада стала провальною для нашої збірної — медалей не було. І після таких зірок, як Безсонова, всі почали говорити: «Оце покоління — ні про що». Було прикро. Я навіть почала думати, що, може, справді ми не такі талановиті? Хотіла все завершити. Результату не було, хоча в залі я «пахала». Тренери хвалили — а це було рідко, повірте. Але я відчувала, що стою на місці. Ми навіть із батьками обговорювали: можливо, щось змінити? Та вирішили — залишусь ще на рік. І слава Богу, що залишилася. Бо вже наступного року я стала чемпіонкою світу у вправі з обручем.

— Чи могли ви спати перед виступом у Лондоні?

У Лондоні — ні. Через те, що я працювала не так, як треба, у день змагань прокинулася совість. Дуже пізно, але прокинулася. Усе, що не доробила в залі, одразу лізло в голову. Думаєш: «А от якби я зробила це… А якщо зараз через це не вийде?» Не було впевненості. У Ріо теж було хвилювання, бо я вже йшла за медаллю — усі чекали результату. Але там я змогла себе заспокоїти: «Аня, ти зробила все. Ти відпахала підготовку, нічого не пропустила. Тренери тебе вже зупиняли, а ти просила ще один прогін». Це дуже допомогло. А в Лондоні — ні. Там залишалося лише сподіватися на удачу.

— Які у вас були враження від атмосфери самих Олімпійських ігор, олімпійського селища?

У Лондоні ми в селищі не жили — нас поселили в готелі. Чому так вирішила федерація, не знаю. Але, здається, ми були на церемонії закриття. Це було щось неймовірне. Атмосфера — просто вау. Енергетика, сам стадіон, навколо — найкращі спортсмени планети. Все організували дуже красиво. Лондон зробив відкриття й закриття справді на найвищому рівні.
У Ріо інша історія. На відкриття ми не потрапили, бо художня гімнастика — один з останніх видів, і ми ще тренувалися. А на закриття… Чесно, я була настільки втомлена, що навіть не пішла. Ми з дівчатами просто пішли їсти у фаст-фуд. Це була наша «церемонія».

— А знаменитостей бачили в Лондоні? Королеву, наприклад?

Боже, кого ж ми бачили?.. Пам’ятаю, на церемонії виступали Spice Girls, і, здається, був Девід Бекхем — якщо я нічого не плутаю. І ще увімкнули пісню Джона Леннона — це був такий момент… Здавалося, що він живий. Просто мурашки по шкірі.

— До 2014 року багато українських спортсменів їздили в Росію на змагання. Якими вони були? Яким було ставлення росіян до українців тоді?

Нас завжди налаштовували тренери, що ми маємо бути на дві-три голови сильніші за росіянок. Тільки тоді, можливо, нам поставлять більш-менш справедливу оцінку. Ми на цьому виросли. Навіть якщо росіянки помиляються — їм усе одно ставлять високу оцінку. А ми повинні були зробити все ідеально і ще й мати складнішу програму. Тільки в таких умовах ми могли виграти. Нам навіть частково забороняли спілкуватися. Ми віталися, «доброго дня» — але не більше. Ніякої дружби не було. Завжди якась така напружена атмосфера.

— А росіянок свідомо «тягнули» судді?

Я не люблю говорити про те, чого не бачила на власні очі. Не знаю, як це працювало. Але, наприклад, на моїй Олімпіаді була втрата предмета у росіянки, а вона все одно на п'єдесталі. І таких випадків — не один і не два. Але я не можу коментувати, чому так було. Я просто виходила, робила свою справу — і все.

— У листопаді 2013-го почався Майдан. Як ви це переживали?

Ми, спортсмени, живемо своєю мрією, своєю ціллю: медаль, результат. Ми, звісно, розуміли, що щось відбувається. Тим більше наш зал — Жовтневий палац — був прямо на Майдані. Але уявіть: з 9 ранку до 8 вечора ми в залі. Ми просто працювали. Ми бачили все на власні очі, але були сфокусовані на підготовці.

— Як дізналися про анексію Криму?

Я тоді була на Кубку світу в Угорщині. Мама зателефонувала й сказала, що має відбутися якийсь референдум. Я навіть не розуміла, що це таке. Вона намагалася мене заспокоїти, щоб я не втратила концентрацію. Телевізор ми не дивилися, телеграм-каналів тоді ще не було. Я не розуміла, що насправді відбувається. Потім хтось сказав: «Територія окупована». Як — окупована? Як таке можливо? Це ж Крим, це ж Україна. Було багато питань, але жодної відповіді. Це дуже болюча тема. Росія розділила мою родину і відібрала дім в Криму.
Багато людей не зрозуміють, поки самі не переживуть, що це — втратити своє місце сили, свої вулиці, свій дім, де ти виріс. Я не можу приїхати туди з сином і показати, де пройшло моє дитинство. Там досі живе моя прабабуся. І ще ці російські номери, ці символи… Але я ж народилася там, і в моєму паспорті написано, що Крим — це Україна. Це все дуже складно. Єдине, що залишається — вірити, що все зміниться.

— Ви пам’ятаєте, коли востаннє були в Криму?

Так. Альбіна Миколаївна мене тоді відпустила додому. Це був або 2012, або 2013 рік, осінь. Зазвичай нас не відпускали на відпочинок, але тоді мама попросила — тато повернувся з рейсу, вся родина була вдома. І мене відпустили. Це був останній раз.

— А після 2014 року були спроби повернутися додому? Що зупиняло?

Ні, спроб не було. Навіть не знаю чому. Просто не було.

— Яке у вас найулюбленіше місце в Криму?

Звісно, море. І це не обов’язково Ялта. Я люблю і Коктебель, і Алупку, і навіть Євпаторію. Але найрідніше — це наша квартира. Двір, парк, яким щодня ходила в школу та на гімнастику. Школа — через дорогу. Зал — величезний, красивий. Там пройшло все моє дитинство.

 — А чи не було у вас пропозиції від Росії взяти їхнє громадянство після анексії?

Ні, Росія не пропонувала свого громадянства. Тоді, перед Олімпіадою, таких пропозицій не було. Я знаю, що вони якось автоматично хотіли надати людям з Криму громадянство. Мама мені не все розповідала — мене це не стосувалося. Я просто тренувалася. Батьки відгороджували мене від усього цього. Але ми навіть не розглядали такого варіанту. Я знаю, що є спортсмени, які переїхали до Росії. Але мама мені цього в той момент навіть не казала. І з інших європейських країн теж пропозицій не було.

— Розкажіть, де знаходили сили готуватися до Олімпіади в Ріо?

Мене тримала тільки мотивація. Було багато моментів, коли виходила із залу і вже не могла. Навпаки — прокидаєшся і просто не можеш змусити себе піти через моральну й фізичну втому. Але я навіть наклеїла на стіну перед ліжком малюнок — Ріо, я на п'єдесталі. Це нагадувало мені, що не можна здаватися. Тобто тільки мотивація. Я настільки цього хотіла, що це було майже ненормально. Я не уявляла свого життя без медалі. І навіть подруги реально хвилювалися за мене, бо знали, наскільки я з'їдала себе. Якщо поверталася додому без медалі, всі заспокоювали: «Аня, це змагання, буває, це спорт». А я просто з'їдала себе. Подруги уявляли, якою буде моя реакція, якщо щось не вийде. Я просто могла, не знаю, стрибнути з мосту. Реально. Бо я поклала все на цю медаль. Просто все. Відмовилася від усього — від нормального життя, від стосунків. Тому всі видихнули, коли все вийшло.

— А які були думки, коли вже прилетіли в Ріо? Чи була впевненість, що точно візьмете медаль і все буде добре?

Ні, сумніви були. Я знала, як працювати з собою, що собі казати. Але навіть після такої серйозної підготовки — і психологічної, і фізичної — все одно з’являлися думки: «А що, якщо не вийде? А що, якщо м’яч впаде? А якщо стрічка полетить не туди?». Це був великий моральний тиск. Я вже просто хотіла, щоб усе швидше закінчилося, бо щодня прокидалася з тягарем на плечах: «А раптом?» — «Аня, все буде добре» — а за пів години знову: «А якщо не вийде? Що робити? Я ж на наступну Олімпіаду вже не зможу». Я більше не хотіла й не могла. Це було надзвичайно важко.

— А ви звертали увагу на якісь знаки довкола? Можливо, снилися віщі сни?

Так, було. Пам’ятаю, як жила у квартирі на Лівобережній — і сталася кумедна історія. Просто посеред ванни, між плитками, почала проростати якась рослина. Квітка — прямо зі щілин. Я сфотографувала це й відправила Іріші Блохіній. Кажу: «Дивись, диво — посеред ванної росте квітка». І тоді я сприйняла це, як знак. Я дуже віруюча людина, і для мене це було підтвердженням, що я на правильному шляху, що роблю все правильно. Бувало, що й у зал залітав метелик — ми теж сприймали це як знак на щастя. Наче рука Божа говорить: усе добре. Я завжди дуже раділа, особливо влітку, коли були відкриті вікна. Метелик залітав — і це був особливий момент, як благословення згори.

— Розкажіть про ніч перед здобуттям бронзи.

Було дуже важко заснути. Чесно, навіть не пам’ятаю, як саме заснула. А коли прокинулася, вимкнула будильник — і перше відчуття: великий комок у животі, страх. Ти готувався, чекав цей день — і ось він настав, а тобі хочеться просто втекти. Заховатися в кутку, щоб тебе ніхто не бачив. Було дуже страшно. Потім почала збиратися, трохи «розходилася», але психологічно це було неймовірно важко.

— Якою була перша думка, коли дізналися, що у вас бронза? Радість? Полегшення?

Радість. Багато хто, хто не дуже розуміє, що таке художня гімнастика, питав: «Ти плакала перед виходом на п'єдестал, бо бронза, а не срібло чи золото?». А я усміхалася й відповідала: «Люди, бронза в художній гімнастиці на Олімпійських іграх, коли Росія ще домінувала, — це неймовірний результат». Це була абсолютна перемога для нас. Ми справді дуже раділи, що все вийшло, бо це було дійсно важко.

— А маєте якусь кумедну історію з нагородження чи святкування?

Так, була смішна історія. Ми одразу після виступу не пішли на закриття Олімпіади, а просто пішли в їдальню. І там почали їсти все підряд — паста, фаст-фуд, колу — усе, що тільки можна було.

— Розкажіть, на що витратили призові за медаль?

У Японії за призові я купила собі сумку Chanel. Дуже її хотіла, і була безмежно щаслива: думала, от заробила і сама собі придбала. Але згодом її в мене вкрали. Частину призових я також вклала в розвиток академії, а ще у написання книги. Бо книга — це насправді недешеве задоволення.

— А як саме вкрали сумку? Ви її десь забули?

Ні, я тоді жила в Іспанії, а з безпекою там не все добре. Хтось або проник у будинок, або прокрався іншим способом — точно не знаю. У мене було кілька сумок, але саме ця була особливо цінною — не лише через вартість, а емоційно. Я купила її на власно зароблені гроші. Її просто винесли, залізли через вікно.

— Тільки її вкрали, чи ще щось?

Реально, тільки цю сумку. Було десь три-чотири, але зникла саме вона.

— Як зараз виглядає ваша нагорода? Після останньої Олімпіади в багатьох медалі були в поганому стані.

Моя вже трохи пошарпана. Вона побувала в багатьох містах і країнах, де я показувала її дітям. Звісно, вигляд не новий. Здається, якось навіть кидали її в шампанське, коли святкували перемогу дітей. Але справа не в блиску чи зовнішньому вигляді. Для мене ця медаль — безцінна. Це не просто нагорода. Це вся моя юність, дитинство і роки наполегливої праці.

— Розкажіть про зустріч із президентом після тієї Олімпіади. Якою вона була — офіційною чи більш легкою?

Тоді було АТО, і Порошенко якось казав, що спорт — це не на часі. Загалом, ставлення було таке, що спорт не в пріоритеті. Це був 2014—2016 рік. Я потрапила в не найкращий час. Пам’ятаю, зустріч навіть відмінили спочатку, не було ніякої офіційної події. А потім десь за два місяці, коли всі вже роз'їхалися — хто на відпочинок, хто куди, — щось там написали, що все ж буде якась зустріч. Але я навіть не пам’ятаю, чи була там. Можливо, й ні.

Зате пам’ятаю, що Кличко, мер, запросив — було красиво. Але не було тієї помпезності й уваги, як, наприклад, після Парижа. Зараз наших спортсменів всюди показують, особливо тих, хто виграв медалі — це справжні герої. Так і має бути. А після Ріо якось усе тихо пройшло.

— Після Ріо ви завершили кар'єру. Розкажіть, як це було? Якими були перші місяці без спорту?

Ой, це був дуже класний і щасливий період. Я вперше поїхала в Дубай — подруга запросила. Їла все, що хотіла: торт на сніданок, торт на обід, торт на вечерю. Повний кайф. Але потім… Ми ж спортсмени — довго без руху не можемо. Стає сумно, бракує активності, адреналіну. Тож десь за пів року я зрозуміла: треба повертатися до справ. Почалися майстер-класи, поїздки.

— Де ви намагалися реалізувати себе — можливо, у чомусь, що широкому загалу невідомо?

Та, мабуть, усе якраз відомо. Я працювала телеведучою — це був дуже крутий досвід. Коли брала участь у Танцях з зірками, ще не говорила українською — і мене це дуже дратувало. Потім пів року займалася з репетитором, вивчала мову. І моє особисте досягнення — я вела трансляції Олімпійських ігор, і літніх, і зимових. З Токіо — у прямому ефірі. Це було дуже хвилююче й відповідально, але я пишалася собою. Бути і спортсменкою, і телеведучою — для мене це було щось неймовірне.
Зараз я дуже хочу спробувати себе в журі талант-шоу. По-перше, в мене є експертність у цій сфері. А по-друге — я обожнюю камеру. Знаю, як поводитися перед нею, і отримую від цього справжнє задоволення.

— Розкажіть, яким для вас був початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року?

Я тоді була в Будапешті на майстер-класі. Дитина була з нянею в Україні. І десь о четвертій ранку няня написала мені, що почалася війна. Ну, і все… Далі ніхто не знав, що робити. Я попросила тренерку, дівчину з нашої академії, яка також виїжджала з Києва, щоб вона забрала Рому з нянею. А я приїхала до Львова, там ми зустрілися з малим — і вже разом виїхали за кордон.

— Що тоді було найстрашнішим, коли ви їхали в Україну?

Єдина думка — щоб із дитиною все було добре. Щоб вона доїхала. Бо відбувалося щось страшне, і з тренером ми довго сперечалися, якою дорогою краще їхати — ситуація була абсолютно непередбачувана.

— Як ваш син зараз реагує на повітряні тривоги, вибухи, ракети?

Уже адаптувався. Спочатку було дуже страшно. А зараз він чітко й свідомо каже: «Мамо, йдемо в підвал». Він усе розуміє.

— Чи залишилися у вас знайомі або друзі в Криму? Як вони відреагували на початок повномасштабної війни?

Ой… Та ніяк. Вони зомбовані. Їм складно щось пояснити, особливо на початку. Це вже, знаєте, така відстань між нами — і в часі, і у світогляді. Минуло понад 11 років — усе дуже змінилося.

— Розкажіть про найважчий момент у кар'єрі.

Ой, таких моментів було багато. Навіть підготовка до Олімпіади в Лондоні була дуже важкою. Хотілося все кинути, бо не було ні мотивації, ні розуміння — для чого все це. Не знала, куди бігти, до чого йти.
Перед Ріо також було дуже важко — витримати, не здатися, не зійти з дистанції, не дозволити собі слабкості. І вже після завершення кар'єри теж було непросто: складно знайти себе, зрозуміти, хто ти тепер і що можеш дати світові. Таких періодів було справді багато.

— А чи була у вас запекла суперниця, конкурентка в кар'єрі?

Так, у різні періоди були сильні конкурентки. До Ріо я вже готувалася одна, бо в нас була лише одна ліцензія в індивідуальній першості. А от перед Лондоном конкуренція була шалена — ніхто не знав, хто поїде. І ця невизначеність сильно тиснула.

— Як ви ставитесь до чоловіків у художній гімнастиці?

Дуже добре. Я взагалі вважаю, що якби у нас були чоловіки в художній гімнастиці — це був би великий плюс. Бо зараз лише жінки: тренерки, судді, гімнастки. І це важко. Жіночий колектив іноді буває дуже емоційним і напруженим. А чоловіки могли б це розбавити. До того ж, у нас постійно намагаються щось закрити, бо художня гімнастика пов’язана з якимись скандалами чи суперечками — знову ж таки, бо це все жінки. А чоловіки, мені здається, могли б тільки покращити ситуацію.

— Що б ви сказали собі 15-річній?

Не хвилюйся так багато і так сильно. У тебе все вийде. Усе, що ти задумала — здійсниться.

Раніше ми писали, як українці з'їздили у Росію за кілька днів до початку війни.