Спортсменка народилася в Євпаторії, а тенісом почала займатися у шестирічному віці. У 15 років її викликали до юнацької збірної України — разом з Еліною Світоліною та Валентиною Івахненко — на зимовий Кубок Європи. Тоді українки дійшли до фіналу, де поступилися команді Угорщини. Більше про юність тенісистки — у першій частині інтерв'ю.

У другій Надія Колб пригадала про свою мрію знести пам’ятник Леніну в Сімферополі, перші тижні анексії Криму та підтримку України в Литві, де вона зараз проживає та працює дитячим тренером.

— У 2013 році почався Майдан, Революція Гідності. Ви були там. Як ухвалили рішення їхати до Києва?

Я з самого початку стежила за подіями. У мене були друзі, які виходили на Майдан ще в листопаді, коли протестували переважно студенти. Дуже переживала за все, що відбувається. А коли почалися масові зібрання, ми з родиною теж почали долучатися до підтримки. Так вийшло, що моїй сестрі потрібно було зробити візу, а для цього — їхати до посольства в Київ. Це була перша нагода не лише подати документи, а й побачити все на власні очі, побувати на Майдані разом з іншими протестувальниками. Ми одразу скористалися цією можливістю. Протягом кількох днів, поки були там, також допомагали, як волонтери. Я познайомилася з багатьма неймовірними людьми, побачила зсередини, наскільки щирі, ідейні та гідні люди стояли на Майдані. Після повернення додому, в Євпаторію, стало особливо помітно, наскільки сильно реальність відрізняється від того, що показувала пропаганда. Я почала активно ділитися тим, що бачила: розповідала людям, що ніхто там не стоїть за гроші, що всі виходять з переконань. Іноді навіть сперечалася, переконувала, наводила приклади. Через два тижні потрібно було забирати візу, і я поїхала з хлопцем. Цього разу вже не з порожніми руками — ми везли медикаменти. Це було приблизно 15−16 січня. Знову допомагали, були серед волонтерів. Пам’ятаю, як вночі, коли поверталися, вже почалися постріли гумовими кулями. Це був дуже болісний момент — і фізично, і морально. Після повернення я зіштовхнулася з тим, що в місті люди говорили жахливі речі про Майдан. Але вже починалися перші місцеві акції підтримки — спочатку в Євпаторії, потім активніше в Сімферополі. Я також доєднувалася, ми організовували збір допомоги, підтримку. Іноді це було небезпечно — були тітушки, провокації. Навіть в університеті деякі викладачі дозволяли собі казати відверто образливі речі. Зрештою, десь із 20 січня я вже не мала моральної сили ходити на пари. Хоча навчалася добре, мала підвищену стипендію, але мені було настільки важко емоційно, що я сказала: «Я туди більше не піду». Коли почалися найстрашніші події, батьки дуже хвилювалися. Фактично зачиняли двері, щоб я не поїхала. Але одного дня я сказала: «Я їду. Як хочете». Мама відповіла: «Тоді я з тобою». У нас були родичі в Києві — вона хотіла бути поруч. І ми поїхали разом. Приїхали в день, коли завершувалися найжорстокіші події. Фактично я була на Майдані тричі — кожного разу в інший період.

— Розкажіть про той найстрашніший день, коли ви були на Майдані.

Ми приїхали з мамою вранці після розстрілів. Уже було відомо, що Янукович утік, залишив країну. І хоч з’явилася надія, що все закінчується, атмосфера була дуже важка — всюди залишалися сліди крові, стояла тиша, постійно звучала Пливе кача… Мені тоді було 21. І я дивилася на все це з відчуттям, що це не просто якісь події — це боротьба за виживання народу, за майбутнє нації. Було дуже боляче, дуже гірко, але водночас — відчуття, що це наш шанс щось змінити. Що це точка, з якої не можна повертатися назад. Ми були в Києві три дні. Саме тоді відбувалися похорони Героїв Небесної Сотні. Ми пережили ці події разом з усіма, з нашим народом. А потім одразу поїздом повернулися до Криму — і буквально з поїзда потрапили на великий мітинг у Сімферополі, який організували кримські татари. Там панувала особлива енергія. День був сонячний, людей зібралося дуже багато — знайомі, друзі. Здавалося, ось воно, перемога. Ми мріяли знести пам’ятник Леніну в центрі міста — це мало стати символом нової доби. Але нас зупинили: мовляв, усе треба робити мирно, без провокацій, легальним шляхом. На той момент ще були великі сподівання — що все зміниться, що Україна почне новий шлях. Але, як відомо, далі почалася анексія. І стало зрозуміло, що не все піде так, як ми тоді вірили.

— А ви потрапили під водомети, коли їх застосовували на Майдані?

Ні, під водомети я не потрапила. Це було якраз у день мого народження — 19 січня. Я вже була вдома, ми повернулися 17-го. Я все бачила по новинах, плакала. Було дуже важко усвідомлювати, що держава може так чинити зі своїми громадянами.

— Коли ви повернулися до Криму, то брали участь у проукраїнських мітингах біля Ради Криму. Розкажіть, будь ласка, докладніше про це.

Після мітингу 23 лютого відбувся ще один — 26-го, біля Верховної Ради Криму. Тоді зібралася велика кількість людей. Зранку я ще була в Євпаторії, але заздалегідь попереджали, що можливі провокації, що проросійська сторона також мобілізує своїх прихильників, і ситуація може бути напруженою. Батьки забороняли мені їхати, але я сказала, що маю їхати на пари, бо вже багато пропустила — і поїхала. Вже о дев’ятій ранку я була там. Пізніше підійшла моя сестра, яка також тоді була в Сімферополі. Потім приїхав мій хлопець. Атмосфера була неймовірна: приємно було бачити червоно-чорні прапори — таке рідко траплялося в Криму. Було багато кримськотатарських стягів, усі співали українські пісні. Це нагадувало атмосферу футбольних матчів збірної України, коли всі разом співають Червону руту, повстанські пісні, гімн — і ти відчуваєш, що навколо однодумці. Це був справжній заряд надії, впевненості, що ми — сила і зможемо щось змінити. За різними оцінками, нас було дуже багато — навіть писали про 30 тисяч. А з боку проросійських сил були здебільшого куплені тітушки та кілька симпатиків Росії. Їх було дуже мало, вони були невиразні й не становили реальної сили. Ми відчували, що маємо перевагу. Але нас зупинили — виступили кримськотатарські лідери, сказали, що ми вже показали свою єдність, і що не варто захоплювати будівлю. Мовляв, ми вже зірвали ухвалення проросійських рішень, тож краще розійтися й не провокувати насильства. Ми дослухалися — хоч і не без розчарування. Але довірилися лідерам. Уже тієї ж ночі будівлю Верховної Ради Криму захопили російські спецпризначенці. Після цього участь у мітингах стала небезпечною. Всі наступні зібрання відбувалися під прицілом автоматів. У Євпаторії почалося блокування українських військових частин. Ми носили нашим хлопцям продукти, передавали листи підтримки. Але коли наближалися, бачили російську техніку, озброєних військових. Вони не дозволяли навіть підійти. Ми казали: «Це наші хлопці, ми принесли їм їжу, це наша земля». А вони у відповідь: «Це вже не ваша земля. Ідіть додому». Здавалося, що це якийсь сюрреалізм. XXI століття, а тобі в обличчя наставляють автомат, погрожують і кажуть страшні речі.

— Чи шкодуєте ви, що тоді не увійшли до будівлі Ради Криму?

Важко сказати, що було б. Дехто каже, що навіть якби ми зайшли, це нічого б не змінило — російський спецназ був уже готовий, усе сталося б у будь-якому разі, просто були б жертви. Мені казали: «А раптом би ти тоді була всередині?». Особисто я — шкодую. Тому що тепер ми знаємо, що сталося після того, як ми розійшлися. А що було б, якби залишилися — вже не дізнаємось. Можливо, щось змінилося б, а можливо — ні. У росіян усе було підготовлено. Через Чорноморський флот вони мали повну змогу вести бойові дії.

— Після захоплення будівлі вашу сестру евакуювали з Криму?

Її не евакуювали з Криму, але з Сімферополя вона поїхала до Євпаторії. Усі навчальні заклади тимчасово закрили, а Марина саме навчалася у Сімферополі. Дороги були перекриті, транспорт не ходив — ні автобуси, ні поїзди. Все було паралізовано, заблоковано російською стороною. Декілька моїх знайомих підібрали її, посадили в авто й вивезли до Євпаторії. Це був не найпростіший шлях, але вони дісталися. У Сімферополі було дуже небезпечно — на дахах сиділи снайпери, були спецпризначенці. Я ж на той момент уже перебувала в Євпаторії.

Марина та Надія Колб біля пам'ятника Тасара Шевченка в Євпаторії / Фото: https://www.instagram.com/nadiiakolb

— А що найстрашніше ви спостерігали в Криму під час анексії?

Здавалося, що це не може бути правдою, ніби якийсь невдалий жарт. Ми ж цивілізовані люди. Мій тато все життя казав, що ніколи такого не буде — щоб Росія напала, щоб Крим анексували. Він вірив, що це одразу означало б ядерну і світову війну. Було відчуття, що ось-ось пролунає постріл і почнеться ця війна. Ніхто до кінця не розумів, що це таке, як воно може скінчитися. Але з кожним днем усе ставало страшніше: більше російських військових, вони захоплювали все більше об'єктів. Найстрашніше, коли в Сімферополі загинув український військовий. Його застрелили за те, що чинив опір. Я цього особисто не бачила, але новини про це вразили. Було також страшно, коли евакуювали українських військових. Один із лідерів спротиву зв’язувався зі мною — шукав місце поблизу Євпаторії, де можна було тимчасово розмістити частину хлопців. Домовленості вже були, але потім усе зірвалося. Цей хлопець — Геннадій Афанасьєв. Він був у полоні, а згодом загинув на війні. Дуже сильна людина. Той тиждень був суцільним жахом. Постійний страх, напруга. Окрім озброєних росіян із направленими на мене автоматами, я особисто бойових дій не бачила. Але відчуття, ніби ти на війні.

— Як вам і вашій родині вдалося виїхати з Криму?

Коли стало зрозуміло, що все серйозно, що ситуація тільки погіршується, призначили дату так званого «референдуму». Просто навпроти мого будинку організували дільницю, яку охороняли російські військові. Тоді ми ще всі активно користувалися російською соцмережею, і я розуміла, що все прослуховується, я десь була активною, отже, могла поставити під загрозу свою сім'ю. Тому вирішили, що час виїжджати. Поїзди ще ходили. У день «референдуму» ми з мамою і трьома молодшими братами виїхали. Сестра з татом залишилися — треба було забрати документи з університету і ще трохи простежити за ситуацією. Виїхали без особливих перешкод. На виїзді з Криму вже могли бути перевірки, але нам пощастило. Постів було багато, та нам вдалося виїхати без затримок.

— Багатьох проукраїнських активістів заарештували. Чи були серед них ваші знайомі?

Так. Знову ж таки, згаданий Геннадій Афанасьєв. Ми перетиналися на мітингах, він допомагав в організації евакуацій, координував дії. Також — Олег Сенцов. Особисто ми не були знайомі, але всі знали, хто він — як режисера і як людину, яка активно чинила спротив. Декілька хлопців з моєї школи теж брали участь у мітингах, допомагали військовим, а згодом вступили до лав ЗСУ. Я дуже ними пишаюся. З мого оточення хтось одразу виїхав, хтось намагався боротися, але деяких таки заарештували.

— А були серед ваших знайомих чи друзів ті, хто прийняв російську сторону?

Так, звісно. Деякі відкриття були дуже болісними. Це стосувалося не лише друзів — навіть далеких родичів. Я б сказала, що близько 25−30% людей показали себе з не найкращого боку. А за ці 11 років, під впливом пропаганди та постійної інформаційної обробки, ще частина змінила свої погляди в зовсім несподіваний бік.

— Ви також розповідали, що після виїзду ваша родина частково повернулася до Криму, щоб зберегти українське громадянство. Як це було?

Так, тато одразу залишився в Криму, а мама поїхала зі мною. Після «референдуму» дали місяць на подачу заяви про відмову від російського громадянства. Інакше всіх автоматично зараховували в систему як громадян Росії. З Євпаторії потрібно було їхати в Сімферополь, стояти в довгих чергах. У нас залишалося житло, і до того ж родичі похилого віку. Мама розуміла, що якщо не повернеться, її автоматично зареєструють як громадянку РФ. Вона повернулася додому, разом із татом пройшла всі формальності, попри тиск, образи та перешкоди. Обоє відмовилися від російського паспорта і так його й не отримали. Але згодом мама постійно стикалася з дискримінацією, бо пенсії або не платили, або виплачували мізер, діти мали обмежений доступ до гуртків. Подібних труднощів було чимало.

— Пенсії вже на той момент платили в рублях?

Так, після 17 березня почалося повне переведення на російську валюту. Люди були змушені або прийняти нову реальність, або виїжджати.

Надія Колб допомагала українським військовим у Криму / Фото: https://www.instagram.com/nadiiakolb

— Після цього ви їздили додому лише на канікули, бо вже навчалися у Львові?

Так.

— З якими труднощами зіштовхувалися під час поїздок і перебування в Криму?

Треба було проходити повноцінний кордон, пояснювати мету в'їзду. Найчастіше — ретельна перевірка багажу. Росіяни постійно ставили провокаційні запитання: «Крим — це яка країна?». Я відповідала: «Я їду додому». У відповідь чула: «Це вже не твій дім». А я казала: «Я тут народилася. Як це не мій дім?». Один раз мого хлопця, який їхав до мене зі Сімферополя до Львова, просто зняли з потяга. Не дали можливості дістатися. Такі перешкоди були на кожному кроці, і морально це дуже тиснуло. Здавалося, краще вже не їхати. Але й не бачити свою родину — теж було неможливо. Коли почався COVID, я провела більше часу вдома. Під час карантинів залишалася в Криму. Ми намагалися відмежуватись від навколишньої реальності, створити своє маленьке українське середовище: говорити, читати, дивитися — тільки українською. І просто вірити, що все зміниться.

— А були суперечки чи конфлікти з сусідами, які прийняли російське громадянство?

Постійно. Ми з родиною — не з тих, хто мовчить або терпить. Часто виникали суперечки, доходило до погроз. Деякі навіть казали, що здадуть нас ФСБ. Іноді це були близькі люди. Було неприємно, але, на щастя, до реальних наслідків не дійшло.

— А вам не закидали, що ви зі Львова приїжджаєте до Криму?

Запитували, чому саме Львів, навіщо туди їхати, чому не взяли російське громадянство. Мовляв, ви ж із Криму, народилися тут, а як так. Відповідала прямо: це моя справа, не прийняли, бо в Україні краще. Деякі переконували: «Тут же підвищили пенсії, зарплати, жити стало краще». Я відповідала, що для нас нічого не покращилось. Навпаки, усе зупинилось. Наприклад, мої бабусі заробляли завдяки туристам, які приїжджали в Крим. Після анексії це стало неможливо. Усе стало гірше. Ті спроби створити ілюзію покращення — просто показуха. Реального розвитку не було й бути не могло.

— А що було найгірше?

Найгірше — це загальне усвідомлення, що з Криму роблять військову базу, а не простір для життя. Багато хто це відчував. Росія не вміє створювати щось якісне. Вони просто руйнували те, що вже працювало: санаторії, інфраструктуру, навіть архітектуру. А те, що будували, виглядало швидше комічно, ніж сучасно чи зручно. Хтось із військових пенсіонерів, можливо, й справді отримав підвищення пенсії, і для них стало трохи краще. Але ті, хто мав гідне життя до 2014-го, навряд чи бачать позитив у змінах. А зараз — це взагалі як острів відчуження.

— Як усе відбувалося з грошима? Ви приїжджали з гривнями?

Згодом гривню взагалі заборонили до обігу. Обмін — лише неофіційно, з ризиком. Найкраще було заздалегідь обміняти гривні в Україні на долари, бо з ними працювати було простіше. Це треба було планувати наперед. До мене іноді приїжджали друзі зі Львова — ми одразу попереджали їх: з гривнями краще не приїжджати, і символіку з собою не брати. Бо можуть бути серйозні проблеми навіть за дрібниці.

— Як ваші рідні та сусіди в Криму реагували на розмови про можливе повномасштабне вторгнення?

Не вірили. Треба розуміти, що в Криму це були не просто чутки — йшла реальна підготовка. Збільшився рух техніки. Ми бачили величезні колони, у Молочному біля Євпаторії перекрили весь берег. Постійно проводили навчання. Це тривало останні три місяці перед вторгненням. Хтось казав, що це просто маневри, хтось не вірив, що це може перерости у війну. Думали: навіщо це все, щойно ж припинились бої на Сході. Тато теж повторював: «Таке неможливо, ніхто не піде далі». Він казав: «Якщо вони підуть до Запоріжжя, до атомних станцій — це ж одразу ядерна війна, половини Росії не буде». Так вважала більшість — незалежно від політичних поглядів. А дехто, навпаки, заспокоював себе, мовляв, навіть якщо щось буде, Росія швидко все завершить, Україна ж не зможе дати опір.

— 16 лютого 2022 року ви поїхали до Херсона. Ви згадували, що мали розмову з працівниками СБУ і саме тоді відчули, що війна неминуча. Чому саме після того з’явилось це відчуття?

Вперше мене зупинили на українському боці кордону й ретельно перевіряли речі. Це вже насторожило — було видно, що Україна готується. Потім, коли мене запросили в окремий кабінет і почалась розмова з працівником СБУ, стало зовсім тривожно. Він детально розпитував про кожну одиницю техніки, яку я бачила в Криму, про частоту польотів, навчань — буквально усе, до дрібниць. Це нагадувало фрагмент з військового фільму. Я відповідала щиро, наскільки могла згадати, і стало ясно — питання не випадкові. Додатково тиснули постійні зльоти російських винищувачів. Це тривало останній місяць безперервно. Поїздка до Херсона лише зміцнила це передчуття. У дорозі, протягом 200 кілометрів до адмінкордону, було видно військову техніку й активні приготування. Коли повернулася, вдома виникла чергова побутова суперечка. Мама сказала, що щось іде не так. А я відповіла: «Мамо, війна буде. Все, про що ти кажеш — це вже не головне. Війна буде». Вона мовчала, не знаючи, що сказати. Я почала збирати речі. Сказала, що треба виїжджати, бо все от-от почнеться. Що якщо залишимось — не тільки не зможемо допомогти, а ще й опинимось в тилу ворога. Але тоді ми нікуди не поїхали…

— Якою була ваша реакція, коли 23 лютого закрили виїзд з Криму?

Дуже добре пам’ятаю той вечір. Ми з чоловіком і молодшими дітьми дивилися фільм, але всередині вже було тривожне передчуття. Близько 22:00 в телеграм-каналах і на Facebook почали з’являтися повідомлення, що виїзд із Криму перекрито. Одразу зробила пост і сторіс, щоб попередити тих, хто мене читає, і рідних, що з Криму не виїхати, щось серйозне насувається. Тієї ночі майже не спала. Чула жахливий гул винищувачів — зрозуміла, що відбувається щось незвичайне. Перевірила телефон — і побачила новини. Через пів години почалися вибухи на території України.

— А яким для вас було 24 лютого 2022 року?

Здавалося, що час зупинився. Я плакала. Хтось зібрав дітей і відвіз у школу. Брат чоловіка мав іти на заняття — його забрали, а своїм братам ми сказали, щоб вони залишалися вдома. Ми вирішили перейти з моєї квартири до батьківської. Близько 9:00 ранку вийшли — вулиці були порожні. Люди налякані, ніхто не розумів, що буде далі. Місто здавалося мертвим. Чулися віддалені вибухи, гуркіт, у небі залишалися сліди від винищувачів. Коли дісталися батьків, усі були в сльозах. Ніхто не знав, що робити. Телефонували родичам, питали, хто де. Було повне відчуття туману й хаосу. Перші два дні я не могла ані їсти, ані спати. Лише після заспокійливих уколів почала повертатися до тями. Усвідомила, що перебуваю в тилу ворога — звідси вилітають літаки, які бомблять міста, де живуть мої рідні.

— Ви активно повідомляли в Instagram про те, що відбувається в Україні. Чи отримували погрози від росіян, чи спецслужб?

Так, і досі отримую. Було страшно, бо ми знали, що людей арештовують. Під нашими вікнами часто стояла машина з чорними російськими військовими номерами. Це не було випадковістю. Були прямі погрози. Тиснули й через близьких: «Скажіть їй, хай замовкне». У певний момент я була готова до того, що можуть прийти. Не могла більше залишатися в Криму. Сказала родині: або їдемо всі, або я вириваюся сама. Мене підтримали, ми поїхали разом — шлях був непростий, але ми виїхали. Тоді все обійшлося лише погрозами. Зараз іноді ще щось пишуть, але я навчилася реагувати спокійніше.

— 18 березня ви виїхали з Криму до кордону з Латвією. Ви розповідали, що тоді затримали і допитували вашу маму. Розкажіть, що сталося.

Це була пізня ніч, близько опівночі. Було дуже холодно. З нами була собака, і документи на неї були не зовсім у порядку. Ми розуміли, що це може стати формальною підставою для затримання. Телефони ми тримали напоготові, видалили все, що могло привернути увагу, але усвідомлювали, що якщо вони захочуть, то усе зможуть відновити. За себе я хвилювалася менше — у Криму не було інформації про моє нове прізвище та шлюб. А от щодо мами — у них були всі дані, що вона їздила зі мною на Майдан, що ми з сестрою навчалися у Львові. На російському кордоні її затримали і кудись повели. Її не було майже годину. Ми з сестрою страшенно хвилювалися й не знали, де її шукати. Загалом до нас ставилися зневажливо. Коли мама повернулася, удала, ніби не з нами. Можливо, її це врятувало — тоді на пункті пропуску був дуже великий потік людей, і контроль був не таким прискіпливим. Зараз, думаю, активістам або людям із чіткою позицією виїхати ще складніше, а заїхати — майже нереально. Це було дуже важко. Але коли нам дозволили пройти й ми подолали ті 50 метрів після пункту контролю — це було справжнє щастя. Ми не знали, де опинилися, що буде далі, але були раді, що вирвалися. Зараз це все згадується, як якийсь дивний сон.

Марина та Надія Колб з мамою / Фото: https://www.instagram.com/nadiiakolb

— Ваш брат записався до ТрО у перші дні повномасштабного вторгнення. Чим він займається зараз?

Зараз він зі мною в Ризі. Він — мій головний тенісний тренер. Йому лише 22 роки, але він дуже мені допомагає. Це моя головна опора у спорті.

— Ви часто зустрічаєтеся на турнірах з російськими спортсменами?

На жаль, так. Якщо перший рік-два їх було менше, вони наче притихли, то тепер знову з’являється все більше. Вони активніші, дозволяють собі більше. І, на жаль, не всі з них поводяться гідно.

— Трапляються провокації з їхнього боку?

Так, буває. Вони знають, що не мають права використовувати свою символіку, але свідомо провокують — носять її на речах, перевіряють реакцію організаторів. Бували випадки, коли вони дозволяли собі неприйнятні вигуки — шовіністські, расистські. Це тисне на українських спортсменів і є абсолютно несправедливим. Прикро, що міжнародні федерації часто закривають на це очі.

— Чи були серед спортсменів ті, хто висловлював вам слова підтримки після початку повномасштабного вторгнення?

Оскільки на момент вторгнення Росії в Україну я вже кілька років не грала в турі й не підтримувала контактів із багатьма гравцями, я не очікувала жодної реакції. Від росіян — ніхто нічого не написав. А от дві білоруські тенісистки висловили слова підтримки. Написали білоруською, і коли стався перший підрив Кримського мосту 8 жовтня 2022 року — ще раз написали, що святкують це разом із нами. Це був приємний жест, хоча не можу сказати, що це типова реакція всіх гравців. Але ці дві дівчини справді намагались підтримати.

— Ви досі спілкуєтесь із ними?

Ні.

— Коли ви приїхали до Риги, то написали в соцмережах, що готові тренувати, а всі зароблені кошти передавати на підтримку ЗСУ. Які пропозиції найбільше вас зворушили?

Було дуже багато різного. Пропонували роботу тренером у різних містах Латвії. Деякі люди просто передавали кошти й просили передати їх перевіреним фондам або знайомим, які точно знають, як правильно їх використати. Були й ті, хто допомагали нашій сім'ї особисто — продуктами, порадами, підтримкою. Інші просили розповідати історію Криму, зверталися з проханням дати інтерв'ю. Я вважаю це важливим, бо представляю Крим. Для нас війна почалася не у 2022-му, а значно раніше. Люди, які нас підтримали тоді, залишаються з нами досі. Я дуже вдячна Латвії, бо вона виявилася неймовірною країною у плані підтримки.

— Як у вас з’явилася ідея відновити тенісну кар'єру?

Ми побачили, що тепер можна подаватися на парні турніри онлайн — це дозволяло розуміти, куди є шанс потрапити. Крім того, ми вже були в європейській столиці, звідки значно простіше й дешевше добиратися на змагання, ніж із Криму. Вирішили спробувати виступити в країнах, куди були зручні маршрути — перевірити, в якій ми формі, на якому рівні й чи це взагалі фінансово можливо. Виявилося, що певний ігровий рівень ми зберегли. А ще ми побачили, що наш український прапор викликає інтерес, і люди через нього починають дізнаватися більше про Крим. Це додало мотивації. Ми вирішили, що поки маємо сили й це не збитково — варто спробувати. Одного літа повернулися і одразу піднялися до рекордної для нас позиції за останні роки. Здавалося, це вже межа. Але потім прийшли нові перемоги. І тому ми досі граємо, хоч і не на повну ставку.

— Що для вас особисто стало найважчим за цей час? Можливо, щось забули, або навпаки — відкрили в собі нове?

Все стало зовсім інакше. Зараз теніс — це вже не просто спорт, а інструмент. На тлі війни розумієш, що це лише гра. Але якщо вже граєш, то мусиш робити це якісно, щоб щось довести, розповісти, привернути увагу. Через це навіть морально стало трохи легше, з’явилася додаткова мотивація. Технічно ми нічого не забули. Навпаки — почали експериментувати, додавати нові елементи в гру, стали менш скуто грати. Єдине, що потребувало часу — це навчитися тримати концентрацію протягом усього матчу. Це було непросто. Ще один виклик — навчитися приймати поразки. У тенісі їх завжди більше, ніж перемог, і кожна з них, як маленька особиста катастрофа. Це досі болить. Але ми вже вчимося відновлюватися.

— У 2022 році ви зіграли у фіналі турніру ITF. Що це був за досвід для вас?

Це було дуже приємно. Я відчула неймовірну підтримку України. Ще до фіналу знала, що готують виконання гімну. Люди проявляли зацікавлення, надсилали донати, ділилися інформацією. Дійти до свого першого фіналу після перерви в кар'єрі, на фоні всього пережитого — це було щось особливе. Це надихало, давало відчуття, що ми на своєму місці й робимо те, що маємо.

— Який момент ви вважаєте найкращим у своїй тенісній кар'єрі?

Насамперед згадується зимовий чемпіонат Європи. Грати за країну — це завжди щось особливе. А ще — перші перемоги після повернення: спочатку в Польщі, потім в Іспанії. Також — перемоги на турнірах WTA: у Гонконгу торік і в Мексиці цьогоріч. Є ще один маловідомий, але важливий епізод: ми з Мариною представляли Львівський університет на студентському чемпіонаті Європи. Формально це був виступ за університет, але ми грали в українській формі, як представниці країни. У фіналі перемогли сильну команду з Португалії, а вирішальний матч виграли в парі. Коли піднімали прапор України — це було справжнє щастя. Навіть якщо це не професійний, а аматорський рівень, там брали участь гравці з WTA. Але головне — ми відчували, що виступаємо за свою країну. І коли виграєш під українським прапором — це завжди найбільш особливі моменти.

— Чи вистачає вам призових з турнірів ITF, щоб покривати витрати на поїздки?

Зараз ситуація значно покращилася. Турніри категорії від 60 тисяч доларів уже включають проживання — якщо ти в основній сітці, а ми з Мариною завжди граємо в основній сітці парного розряду, то організатори забезпечують місце в офіційному готелі. Це дуже полегшує участь у турнірах. Ми почали частіше брати участь у змаганнях вищої категорії, і тепер у більшості випадків або виходжу «в плюс», або хоча б повністю покриваю витрати на тиждень. Тож це справді стало моєю роботою — поєднання тренувань і турнірів, яке дозволяє мені жити й оплачувати рахунки.

— Ви п’ять разів грали проти Марини. Якими були ці матчі?

Якщо чесно, вони були досить складними — не лише технічно, а насамперед емоційно. Є сестри, які не так тісно спілкуються, не живуть і не тренуються разом постійно. У нас усе навпаки — ми дуже близькі, завжди разом, завжди підтримуємо одна одну. І коли граємо одна проти одної, я переживаю не лише за себе, а й за Марину, її емоційний стан. І вона — так само. Бували моменти, коли вона вже була дуже близька до перемоги, але думала про те, як я це сприйму, як це на мене вплине. Іноді через це втрачається сенс самої гри — надто багато емоцій. Тому, звісно, ми ніколи не радіємо, коли жереб випадає так, що доводиться грати одна проти одної.

— А як це відбувається організаційно? Ви їдете на турнір разом, чи окремо? Спілкуєтеся перед матчем?

Ми завжди їздимо разом. Живемо разом, розминаємося разом. Часто просимо одну кімнату. Навіть коли знаємо, що будемо грати одна проти одної, нічого не змінюємо. Виходимо на корт і просто граємо, намагаючись не зачепити одна одну емоційно. Звісно, переможниця радіє, але той, хто програв, завжди трохи засмучений.

— Статистика показує, що у вас п’ять матчів і п’ять перемог над Мариною. Це так?

Це — міжнародна статистика. Але я програвала Марині на дорослому чемпіонаті України, коли вона у Львові здобула звання майстра спорту — тоді ми зустрілися в півфіналі. І на тренуваннях усе буває по-різному. Але так, на міжнародних турнірах я справді виграла всі матчі. Думаю, свою роль відіграє те, що я старша й маю більше досвіду саме в одиночному розряді. Можливо, на Марину десь і тисне, що вона молодша.

— А не виникає через це дрібних сварок чи образ?

У цілому — ні. З мого боку точно, думаю, що й Марина скаже те саме. Звісно, іноді буває трохи прикро, коли хтось втрачає шанс пройти далі в турнірі. Було кілька разів, коли я вигравала у Марини, а потім програвала в наступному колі — і відчувала себе винною, ніби зупинила її. Але у нас різні стилі гри, і конфліктів через це не було. Сподіваюся, що й не буде.

— А брати чи батьки жартують через ваші матчі з Мариною?

Жартують, звісно! Особливо брати — молодші, вони з будь-чого знайдуть привід для жарту. Але водночас дуже підтримують. Їм цікаво дивитися навіть наші тренування — особливо, коли там є емоції. Хтось уболіває більше за Марину, хтось — за мене. У нас у родині взагалі багато гри — футбол, баскетбол, карти, шахи. Така міні-конкуренція — це норма. Хоча, звісно, ніхто не любить програвати.

Сестри Надія та Марина Колб / Фото: https://www.instagram.com/nadiiakolb

— А якби не теніс, чим би ви займалися?

Дуже люблю футбол. Коли здобула першу освіту як психолог, хотіла працювати саме в командному виді спорту — наприклад, у футбольному клубі. Коли мої брати займалися футболом, я теж хотіла якось долучитися. Навіть подавала заявки, коли шукали спортивного психолога в академії. Можливо, якби не теніс, я б серйозно спробувала себе у футболі. Але в жіночому футболі наразі менше можливостей. Психологія також важлива для мене. Під час навчання отримувала справжнє задоволення, багато дізналася про себе. І навіть зараз, під час кар'єри, хочу розвиватися в цьому напрямку.

— Маєте улюблений футбольний клуб?

Вболіваю за всі українські команди. Брат дуже любив Манчестер Юнайтед — і я теж до них прикипіла, хоч і не все там зараз ідеально. Підтримую Динамо, але коли Шахтар грає на міжнародній арені — вболіваю і за нього. А за збірну України — безумовно. Минулого року були на матчі проти Бельгії, а до того — на іграх проти Португалії, Іспанії, Німеччини.

Я хотіла б також відзначити латвійську команду РФС. Це клуб, в академії якого зараз грають мої брати — Стас і Ілля. Їх дуже добре прийняли, допомагають чим можуть. На матчах чоловічої команди завжди є український прапор серед уболівальників, і часто лунають відомі кричалки на адресу ху*ла. Торік РФС вперше виступав у Лізі Європи, і я завжди із задоволенням відвідую їхні матчі, коли перебуваю в Ризі.

— А улюблений гравець є?

З великих зірок завжди більше симпатизувала Роналду. А в українській збірній — усі хлопці гідні поваги. Дуже подобається Довбик, також Забарний. Ярмоленко — теж красень.

— Що б ви сказали собі 16-річній?

Сказала б: не переймайся через дрібниці. Легше сприймай маленькі невдачі. Але при цьому — ніколи не зраджуй своїм принципам. Мати принципи — дуже важливо. Навіть якщо складно, залишайся вірною собі.

Раніше ми писали, що олімпійська призерка розповіла про вишукане життя після завершення кар'єри.